Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Спрашиваю ещё раз: расскажи о своей работе в полиции.

Марія потрусила головою, приходячи до тями, і підвелася, у голові все йшло обертом…

— Я не працювала у поліції.

Майор знову звівся, жінка цього разу не зіщулилася, вона вже знала, що можна чекати від цього невисокого товстуна, і лише уважно спостерігала за ним, щоб вловити мить, коли той почне її бити. Але знов проґавила. Мабуть, у майора був чималенький досвід. Вона знову злетіла з табуретки… На цей раз він ще додав пару разів блискучими хромовими чоботами.

— Ну?

Але Марія вперто стояла на своєму: у поліції не працювала.

— Ну, хорошо… — майор порився у відкритій течці і витяг дрібно списаний аркуш паперу, — вот это показания Анны Протининой. Вы знаете такую?

— У нашому селі була така.

— Были ли между вами неприязненные отношения?

— Які отношенія?

— Где-нибудь на ногу ей наступали? Зло на вас она имела?

— Та начебто, ні… — Марія все не розуміла, до чого веде майор.

— «В начале июля моего мужа, Грыця Протинина арестовала Стасивская полиция. До войны он работал уполномоченным по сену. Грыця и еще нескольких жителей села Стасив, таких как Мирослав Зенюк, голова сильрады, Моня Кацман с семьей, директора школы, фамилию не помню, и еще несколько человек, собрали возле сильрады и на подводах повезли в Кулинцы. Сопровождали их наши сельские полицаи, такие как Василь Ткачук, Назар Глинский, Микола Лисевич, Мария Грицай. Все они были вооружены, кто пистолем, кто крисом. А потом были расстреляны у Кулинцах, в том числе и мой муж, Гриць Протинин». Вот так вот, гражданка Когут. Конвоировали вы арестованных? И чем были вооружены?

РОЗДІЛ 28

ТЕРНОПІЛЬЩИНА. ТРАВЕНЬ 1945 РОКУ

— Гордію, у нас тут сусіди з’явилися.

— Які ще сусіди? — той здивовано звів брови.

— Загін якогось Чуба.

— Чуба? — перепитав Гордій, напружуючи пам’ять, — щось не пам’ятаю такого… Чуб… Звідки узявся?

— А хто його зна, — знизав плечима Назар, який після загибелі кума Миколи узяв собі псевдо Месник, — тиждень тому у Баворові хтось ляхів пощипав, пришили якогось місцевого вчителя та ще когось… Наші, начебто, туди не ходили… А вчора, в Струсові, влаштували великій гармидер і теж не наші. До того ж там вбили голову сільради…

— Лагоду вбили?

— У тому й справа! Вони полізли туди, де нічого не знають. Вважають, що роблять добру справу, а насправді лише шкодять. Я відправив розвідку рознюхати туди-сюди, та й у лісі під Драганівкою здибалися. Невеличкий такий загін, штиків на сорок… Кажуть, що з Станіславщини, рейдують… Ну, розвідники їм і сказали, що нема чого тут рейдувати, тут і без них є кому порядки наводити, нехай краще на схід ідуть, на Вінниччину чи Житомирщину. А цей Чуб гонористий! Каже, ви мені не командувач, де хочу, там і рейдую! І зажадав зустрічі з тобою.

— Вони знали, хто я?

— Звісно, ні. Сказали, що будуть розмовляти лише з нашим командиром. Ось розвідка і прийшла з такими новинами. Що будемо робити?

— Ну що ж, зустрітися можна. Але спершу ти сам з ними зустрінься. Помацай, чи нема там якоїсь халепи?

— Добре, Гордію, помацаю…

Месник відправився на зустріч із Чубом з двома досвідченими розвідниками. За половину дня вони дісталися лісової галявини, де півкругом стояли декілька куренів.

По центру горіло вогнище, над яким висів великий казан, у ньому булькало щось апетитне, мабуть, куліш із салом. Чіпкий погляд Месника одразу відмітив, що вогнище розкладено грамотно, диму від нього майже немає, у таборі порядок. Метрів за триста їх окликнув вартовий, і лише коли розвідники сказали хто вони, звідки і назвали пароль, про який домовлялися ще при зустрічі із хлопцями Чуба, їх пропустили до табору, та й то, під пильним наглядом охоронців. Така строгість сподобалась Меснику і він схвально кивнув головою.

— Друже командир! — покликав один з тих, хто привів їх до табору.

З крайнього куреня вийшов невисокий чолов’яга років сорока, вдягнутий у форму радянського офіцера, тільки без погон. Туго підперезаний паском, на якому висіла кобура з пістолетом. Чоботи начищені і блищать так, що можна дивитися, наче в дзеркало. Чолов’яга окинув прибулих строгим поглядом і коротко запитав:

— Хто такі?

— Від Гордія, — так же коротко відповів Назар, — мене звуть Месник.

— Чуб, — назвався господар, — прошу до куреня.

Командирський курінь було обладнано дуже просто: стіл та дві лави на вкопаних у землю нетовстих колодах. Одразу було видно, що надовго таборитися господар тут не збирався. На столі лежали радянські та німецькі цигарки, попільничка, вирізана з чудернацького кореня, ось і все.

— Сідайте, друзі…— ввічливо запросив Чуб, сідаючи напроти. Поруч із ним сіло двоє здорованів.

— Начальник штабу Крук, — той, що сидів праворуч, кивнув головою. — Начальник розвідки Хмара. Мабуть, зголодніли з дороги?

Назар схвально кивнув:

— Щось попоїсти б не завадило, але трохи згодом. У першу чергу — справа.

— Нехай буде так… Слухаю вас.

— Друже Чуб, ви з’явилися у нашому районі й одразу, не погодивши з нами, провели акції у Баворові та Струсові.

Чуб кивнув, погоджуючись:

— Була така справа, друже Месник.

— Але ж замість користі такі, не погоджені дії, можуть лише зашкодити. Адже в Струсові ви покарали за зрадництво голову сільради Лагоду, а це була наша людина.

Обличчя Чуба посуворішало:

— Мені шкода… Я не знав.

— Про що й мова.

— А з іншого боку, я не знав нічого і про вас. Адже представник УПА-Захід майор Шелест, коли відправляв нас у рейд, нічого про ваш загін не казав. Тому так і сталося…

— У вас є зв’язок із майором Шелестом?

— Ні. Але ми маємо зв’язок з нашим куренем «Смертоносні», а вони вже…

— Он як…

Раптом хтось на галявині загорлав:

— Ура!!! Ура!!! Перемога!!! Німці капітулювали! Перемога!!!

Назар перезирнувся із друзями і схопився за пістолет, але господарі виявилися швидшими. Гримнуло два постріли. Назару куля влучила прямо у лоба, одного з розвідників поранило у праве плече, а другий розгубився і як тримав руки на столі, так і не сіпнувся, тому залишився неушкодженим. Чуб спересердя сплюнув:

— Який йолоп там загорлав? До мене дурня!

— Товаришу командир! — до куреня забіг радісно збуджений радист, — перемога! Німці капітулювали! Кінець війні! Кінець, товаришу командир!!! — осікся, побачивши, що на землі лежить нерухоме тіло, а поруч корчиться від болю ще один