Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

За порадою Даліли, я домовився з президентом холдингу про зустріч.

Зазвичай він цим нікого не тішить.

Веде насичений поїздками спосіб життя. Ніхто до пуття не знає, де він живе на постійній основі. Чув думку, що в нього є нерухомість у різних країнах.

І тут. І за кордоном.

Частину він здає в оренду.

Частину використовує сам.

Але в наших краях практично не буває.

Навіть у телефонному режимі не дістати.

Обговоренню піддаються тільки найважливіші моменти. А ринок динамічний. Усе змінюється. І попит, і конкуренція, логістика.

Словом, зазвичай я по вуха в цих питаннях.

Намагаюся вирішувати все сам. Генерального не напружувати через такі дрібниці, як дефіцит зарплатного бюджету чи оновлення автопарку. В одному з кількох десятків таких от дрібних підприємств під крилом міжнародного конгломерату.

Свого часу я відчув брак мотивації. Бо мітити наверх — у правління холдингу — означало б виїзд із країни.

Я б опинився перед вибором.

Залишити сім'ю тут, щоб займатися справами за кордоном. Надсилати Яні добрі гроші, але з дітьми спілкуватися хіба що на свята.

Або ж спробувати забрати їх усіх із собою.

І тут виникли б проблеми.

Інша мова, інший менталітет.

Син ледь перейшов у середні класи.

Донька взагалі тільки вчила літери.

Це стало б великим випробуванням для всіх.

Тому на підвищення махнув рукою.

Почав злитися на себе за це.

Містечковість пригнічувала.

У мене почалася депресія.

Добре приховуваний занепад радості від життя. Удавав, що все чудово. Посміхався, цілував дружину, обіймав дітей. Але в душі зростала порожнеча.

Зростало невдоволення собою.

Розчарування життям.

Я почав відчувати себе невдахою.

Хотілося чимось заглушити це паршиве почуття неповноцінності... 

І тоді я зустрів її — Лілу.

Це був останній раз, коли ми спілкувалися з шефом телефоном. Він попросив мене зв'язатися з молодою талановитою співачкою, щоб вона виступила на корпоративі.

Сам він приїхати не міг. Але переслав мені гроші. Я був зобов'язаний особисто передати їх Далілі Франко.

Ситуація була делікатна. Тому моїм завданням стало неофіційне спілкування з гостею вечірки.

Ми з нею роззнайомилися.

Цікаво поспілкувалися.

Та дівчина неслабо зацікавила.

Стала ковтком свіжого повітря після застою.

З нею я почувався інакше.

Відчував себе молодшим.

Привабливішим. Сильнішим.

У мене виник спортивний інтерес — хотілося залицятися, дарувати подарунки, жадати побачень.

Я ніби повернувся на п'ятнадцять років назад.

То була приємна ілюзія.

І зараз я розумію, що якби бос не доручив мені те завдання — я б ніколи з нею не зустрівся. Найімовірніше, я б ніколи не зважився на зраду. Я б навіть не подумав про те, щоб шукати когось на стороні.

Криза середнього віку — звичайне явище. Яке можна подолати разом. Не руйнуючи шлюбу. Не порушуючи клятв. І не опускаючись нижче плінтуса, стрибаючи на спідницю, під якою не бував.

Навіщо він мені дав ті кляті гроші? Чому саме я мав передати їх Далілі?

Невже не можна було зробити все напряму і позбавити мене цієї долі?

Адже де я тепер? До чого докотився?

Десь глибоко в душі я проклинав генерального за прохання познайомитися з Далілою.

Не будь того знайомства — не було б сліз мого сина. Не було б істерик Яни.

Не було б мого жалю.

Що проміняв її на іншу.

Адже тепер я відчував це чітко.

Я шкодував. Дуже сильно шкодував.

Проте не міг повернутися назад.

Сховавши запрошення на зустріч із босом, я неспішно побрів на вихід.

З легкої руки Даліли я домігся аудієнції з метою підвищення. Вона цього дуже хотіла. Не перший місяць говорила, що я гідний більшого. Ми обидва гідні більшого.

Її не лякав переїзд за кордон.

Авдій був ще досить малий, щоб вивчити мову до вступу в школу.

Мене ж тільки лякав цей ризик — ризик попрощатися з Назаром і Авою назавжди. Адже який я буду батько, якщо поїду звідси? Це буде зрада, втеча. Моя слабкість.

Я не хотів їхати.

Не був упевнений, що хочу жити з Лілою.

Та маховик був запущений.

І незабаром він приїде, щоб зустрітися зі мною особисто. У супроводі «дружини».

Якої в мене тепер немає.

Замість неї буде Ліла.

Вона посяде місце Яни.

Було відчуття, що я роблю помилку.

Відбувається щось страшне.

Я опускаю руку на важіль, який зруйнує все остаточно.

— Ось так тримай кулак, — почувся голос Назара. — Лікоть притиснутий до тулуба. А бити — сюди... Нумо. Спробуй ще раз.

Я з побоюванням виглянув у проліт між поверхами. І побачив, як мій син навчає Авдія прийомів.

— Кія! — пискнув пацан.

І дригнув ногою, уявляючи себе каратистом.

— Молоток, — похвалив його Назар. І поплескав у долоні. — Ти машина по вбивству метеликів.

Авдій сміявся.

Я дав зрозуміти Назару, що ми йдемо на вихід. І посадив їх обох у машину.

Авдій не міг тут залишатися.

Не з такою жахливою матір'ю.

Я їхав до тещі й уявляв, що буде далі. Як складеться моє життя.

Чи зможу я бачитися з дітьми?

Якщо зустріч із президентом пройде успішно — як я перенесу розлуку з ними? З моїм змужнілим Назаром. Моєю усміхненою та безпосередньою Авророю.

Адже я їх так сильно любив.

Так сильно любив.

Я в них душі своєї не чаяв.

Чим я думав, коли заводив стосунки на стороні? Чому я не передбачив, чим усе закінчиться?

Що як це останній раз, коли я поруч?

Коли можу їх бачити цілий день.

Можу обійняти їх перед сном і вкласти в ліжко.

Мені хотілося волати від безсилля.

Хотілося бити себе по обличчю.

Хотілося стрибнути з мосту, щоб потонути. І дітям було простіше пояснити, куди подівся батько. Його просто немає. Він загинув.