Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Він був достатньо поганий, щоб здохнути.

І більше нікого не напружувати своїм існуванням.

— Давид? — здивувалася її мати, коли відчинила двері й побачила мене на порозі. — Чому ти тут?

— Я прийшов провідати Аву. Можна, я її побачу?

Спробував протиснутися у дверний отвір, але теща не дозволила.

— Яна заборонила мені пускати тебе до дітей!

За спиною виник Назар.

— Привіт, ба. У тебе є, що пожувати?

Син прошмигнув на кухню і відчинив холодильник.

Його бабуся очманіла і взялася за серце.

— Чому Назар із тобою? Що сталося?

— Яна зателефонувала і попросила, щоб я його забрав зі школи.

— Серйозно? Ти кажеш мені правду? — Вона трясла головою і сумнівалася. — Я тобі не вірю. Не могла вона так зробити. Зараз я їй зателефоную і все доповім.

Катерина Петрівна почала телефонувати.

А в передпокій вийшла Ава.

— Тату! — зраділа донечка. — Ти тут?! А бабуся казала, що ти поїхав далеко і будеш нескоро...

Нікуди я не поїхав, сонце.

Я опустився на коліна й обійняв свою крихітку.

Боявся розтиснути обійми і втратити Аврору назавжди. У мене забилося швидко серце, дихання стало переривчастим. Я боявся.

То був страх втратити своїх дітей навічно.

Я не міг піти без них.

Мені хотілося провести той вечір з Авою.

— Тобі вже краще?

— Так. Мені краще, — відповіла Аврора дзвінким голоском. — Мама думала, що я застудилася. Та я покашляла. І перестала. Уже не кашляю.

— Температури немає?

Я приклав її чоло до губ, щоб перевірити на жар.

— Ай, ти колючий, — сміялася Ава, — мені лоскотно!

— Лоскотно? — усміхнувся я. — Боїшся лоскоту?

— Так!

— Лоскоту боїшся, значить?

Вона звивалася і верещала від сміху.

— Так! Боюся! А-ха-ха! Відпусти, мені страшно! Я впісяюсь від сміху!

До нас повернулася її бабуся.

— Не можу додзвонитися. Таке відчуття, що в Яни телефон вимкнений.

— Ви не знаєте, куди вона мала їхати?

— Точно не скажу. Але казала, що з босом кудись. На переговори важливі. Буде пізно.

— Петрівно, віддайте мені Аву. На цей вечір. Благаю вас.

— Ні, — мотала вона головою. — Бог із тобою, Давиде. Я не віддам тобі дітей. Мене дочка не зрозуміє. Вона проти.

— Я піду одягнуся, тату! — видала Аврора і поспішила в спальню.

Мама Яни невдоволено примружилася і сіла за стіл. Я наслідував її приклад.

— Навіщо вони тобі? Що ти надумав?

— Нічого, — відповів я чесно. — Нічого я не надумав. Просто хочу провести з ними час. Це єдине, чого прошу.

— Я не можу віддати тобі дітей без дозволу їхньої матері. Яна б такого не схвалила. Упевнена в цьому на сто відсотків.

— Послухайте, Катерино Петрівно. Я знаю, ви ніколи мене не любили як зятя. Та я батько ваших онуків. Дозвольте мені провести цей вечір із ними. Прошу вас щиро. Готовий стати перед вами на коліна.

— Ні, — відмахувалася теща. — Ні. І не проси. Не дозволю. Навіщо воно тобі треба — краще йди до своєї коханки і няньчи її малого!

Вона махала руками і не хотіла навіть слухати.

Мені було соромно за себе.

За те, що довів наші стосунки до такого.

— Гаразд, — сказав я, виконуючи обіцяне. — Я стаю перед вами на коліна.

Вона зневажливо фиркнула і відвернула голову.

— Не переді мною тобі на коліна треба ставати, Даво. Перед Яною. Бо тільки я знаю, скільки сліз вона виплакала через чоловіка-козляру... Піду гляну, що там робить Ава. І коли повернуся — щоб духу твого тут не було. Навіщо ти взагалі сюди приперся? Чого ти хочеш від мене?

Та я не відступав від своєї мрії.

Можливості побути з дітьми хоча б раз.

Хоча б цей вечір.

Перед тим, як усе зруйнується на дрібні уламки. Без можливості повернутися.

— Я благаю дати мені ключ від будинку.

— Що?

— Я знаю, що у вас є ключ. Дайте мені його. Щоб я відвіз дітей додому. І присвятив їм цей вечір.

Вона хотіла піти.

Проте завмерла впівоберта.

Якийсь час стояла.

Хотіла знову відмовити.

Але розуміла, що я продовжу благати.

— Навіщо ти на це пішов? Навіщо? Чому це зробив, Давиде? Навіщо ти так образив мою доньку? Піднімайся. Не треба цієї показухи. Просто сядь за стіл і поясни мені, старій жінці. Може, я чогось не розумію.

Я сів за стіл.

— Ви хочете знати, навіщо я це зробив? — Я опустив очі й подивився на лінії долі. На власних долонях. — Чесно. Я не знаю. Тепер мені складно пояснити причину.

— Тебе ж ніхто не змушував її зраджувати. Це був твій вибір. Тільки твій... Нащо воно тобі здалося? Тобі що, з нею погано жилося? Яна не влаштовувала тебе як жінка? Не вистачало однієї баби, то ти вирішив гарем собі влаштувати?

Я дивився на стіл.

Було соромно піднімати очі.

Я наче повернувся в дитинство.

І мене знову карали за погану поведінку.

А покарання було одне й те саме — ізоляція від решти дітей. На цілий день. Доба в тісній кімнаті без вікон. Немов у карцері, у в'язниці.

Я не хотів бути один.

Не хотів відчути себе самотнім.

— Часом я думаю, що це через дитинство. Ви ж знаєте, де я провів його... Я виріс у дитбудинку. — Вона кивала. Важко зітхала, відводячи очі. — Може, це тому, що в мене не було сім'ї для наочного прикладу. Не було матері. Не було батька. Я виріс... — запнувся я від клубка в горлі. Було важко вимовити це вголос. — Виріс сиротою. Виріс вигнанцем. Я виріс... моральним виродком. Але я не хотів зробити боляче вашій доньці.

— І все ж ти зробив.

— Так вийшло, — знизував я плечима. А на очах збиралися сльози. Більше не міг це тримати в собі. Просто не міг. Не було сил затискати цей біль і ні з ким не ділитися. — Так уже вийшло, що зробив Яні боляче. Дуже сильно. Я це знаю. Розумію. Тільки... Часом я прокручую все в голові й ставлю собі запитання. Чи вчинив би я знову так само. Якби в мене був другий шанс.