Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

— У тебе був шанс щось виправити. Коли в Ави був день народження. Коли я прямо в тебе запитала, чи немає в тебе баби на стороні. Тому що вже надто ти змінився за останні півроку. Яна закрутилася з дітьми. Їй було не до цього. Але я-то знаю, який це має вигляд. Я сама через це пройшла. Я пройшла через це лайно, Давиде! — Вона показувала пальцем на себе. І було видно, як боляче їй говорити на тему зради. — У дитинстві Яна не розуміла, чому ми розлучилися з її батьком. Але тепер вона сама дізналася, як це. Бути зрадженою... Дякую тобі, любий. Тепер ми обидві знаємо, що мужики козли.

— Того дня, коли ви поставили мені запитання, — згадував я шестиріччя Аврори, — я не був упевнений. Точно не знав, як вчинити... І все ж схилявся до того, що вчинив правильно. Обравши іншу. — Я глибоко вдихнув. Підняв на неї очі. Сказав упевнено і чесно. — Але тепер я шкодую. Шкодую, що втратив те, що в мене було. Дуже сильно шкодую.

Ми замовкли.

Була дуже незручна. Реально гнітюча пауза. Після якої Катерина Петрівна дала мені крихітний шанс.

Дуже маленький.

Примарний шанс.

— Ти б хотів це повернути, якби була така можливість?

Я подивився їй в очі й без сумнівів кивнув.

— Так. Я б хотів. Якби це було можливо... От тільки це не так. Уже неможливо. Хіба я не правий?

У моєї тещі проступили сльози.

Вона витерла їх долонею.

Було видно, як вона страждає через наш із Яною розрив. Їй би хотілося, щоб сім'я була щаслива. А онуки — при батьку. Як було раніше.

— В юності я зламала ногу, — вимовила вона раптово. — Зламані кістки не бувають такими, як до перелому. Але вони зростаються, — говорила Петрівна. А по щоках знову текли сльозинки. — Вони зростаються, — кивала вона, знаючи ціну таким травмам. — Якщо зробити все правильно, вони можуть зростися... Ти ніколи не будеш бігати, як раніше. Але ти зможеш ходити. Часом це краще, ніж просто шкодувати про втрату.

— Ви чули фразу, що зрощені кістки стають міцнішими?

— Якщо чесно, — посміхнулася вона сумно, — я в це не вірю. Звучить, як хрінь. І перевіряти ніколи не візьмуся. Та відтоді я бережу свою ногу. І радію кожному новому кроку, який мені дарує Господь. Адже я ходжу. Я все одно ходжу. — Вона відкинулася на спинку стільця і подивилася мені прямо в душу. — Я не думаю, що мої ноги стали міцнішими. Але ти можеш це дізнатися. Ти можеш це з'ясувати, — говорила Катерина Петрівна, облизуючи сіль на покусаних губах. — Життя одне. Не повторюй моїх помилок. Не прирікай себе на вічні муки. Тому що не зробив того, що мав зробити.

До нас вибігла Ава і вчепилася в мою руку.

— Тату, я вже зібралася! Куди ми їдемо?!

У руках її бабусі блиснув новий ключ від нашого старого будинку.

— Проведіть добре час, — сказала вона, вручаючи мені перепустку в найщасливіший вечір за останні місяці. — Подзвониш мені завтра, коли завезеш їх до школи. Я знатиму, що в них усе добре. І в них є тато.