Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Одного вечора світ був звичайним.

Не було свят. Не було перемог. Не було навіть сонця — лише хмари, дощ і мокрий асфальт. Я повертався додому втомлений, з думками, що плутались у голові, як нитки в старому светрі.

Але вдома чекала мама.
І щось смачне на плиті.
І тиха музика на фоні.
І її голос:
— Іди зі мною на балкон. Хочу тобі щось показати.

Я вийшов. І там... нічого особливого.
Просто вулиця. Вогні. Краплі дощу на поручнях.

— Бачиш? — сказала вона. — Як блищить мокрий метал? Як світиться неон у калюжі? Це ж картина. І її ніхто не малював, крім дощу і світла.

Я мовчав.

— Красу не завжди видно одразу, — продовжила мама. — Але вона є. У дрібницях. У звуці ложки об чашку. У тому, як кіт потягується. У запаху хліба з тостера. Її не треба ловити — просто треба вміти зупинитись.

Я тоді вперше подумав: може, щастя не у великих злетах, а в тому, щоб не пропускати маленьке прекрасне, яке живе поруч щодня.

Того вечора я теж узяв чашку чаю. Сів біля мами. І ми мовчки дивилися на дощ.
Але це мовчання було повним. Повним тепла, світла й краси.

---