Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був звичайний ранок. Ніщо не передбачало чогось особливого. Я поспішав — як завжди — і вже стояв у дверях, коли мама зупинилася, тримаючи в руках чашку з кавою. Вона дивилася на мене довше, ніж зазвичай.

— Щось не так? — спитав я, поправляючи рюкзак на плечі.

Вона ледь усміхнулась. Не тією маминим, дитячою усмішкою — а тихою, теплою, дорослою. У ній не було тривоги. Лише м’яка згода.

— Просто… ти вже інакший, — мовила. — Я це бачу.

Я не відповів. Бо й сам це знав. Уже сам прокидався з будильником, готував собі сніданок, приймав рішення — не завжди ідеальні, але свої. Уже не питав дозволу — просто повідомляв. Уже не ховав сліз — хіба лише глибоко вдихав.

У той ранок я вперше не почув: «Одягни шапку» чи «Не забудь обід». Лише:

— Будь собою. І будь добрим. Це найголовніше.

Я кивнув. І пішов.

А потім обернувся — вже від хвіртки. І побачив, як вона ще стоїть у дверях. Уже не втручається. Не керує. Не вчить. Просто — поруч. І дивиться.

Як дивляться на людину, яка вирушає в далеку подорож. І яку більше не треба тримати за руку.

---