Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Райвен піднявся, і я почула, як він зробив крок до мене.

— Похвально, — його голос був м’яким, але в ньому бриніло щось небезпечне, щось, що змушувало мене напружитися.

Він підійшов ближче, і раптом кімната стала надто маленькою.

— Але чому ми? — мій голос зрадливо здригнувся. — Ми навіть не знали одне одного…

Його пальці ледь торкнулися мого підборіддя, піднімаючи його так, щоб я подивилася прямо в його очі. Вони були темними, затягнутими тінями, що ховали в собі тисячі секретів.

— Ми були створені одне для одного, Селесто, — його голос був низьким, оксамитовим, огортав мене, наче небезпечне заклинання. — Але я — спадкоємець Аріанеля, і тому Книга Імен прокляла нас.

Я ледь чула власне дихання.

— Інакше… — він схилився ще ближче, так, що між нами залишалися лічені сантиметри, — я не знаю, коли б і при яких обставинах ми б зустрілися.

Моє серце шалено гупало в грудях.

— Але тепер ми тут. Разом.

Його дихання обпекло мою шкіру.

— І що ти збираєшся з цим робити, Селесто?

Я не знала, що відповісти.

Це було пасткою — його голос, його погляд, те, як він стояв надто близько, навмисне випробовуючи мої межі.

— Ти говориш так, ніби в мене є вибір, — прошепотіла я.

Райвен нахилив голову набік, його губи ледь смикнулися у посмішці.

— А хіба ні?

Його пальці ще мить затрималися на моєму підборідді, а потім він відпустив мене — повільно, майже неохоче.

Я зробила крок назад, хоч і не була впевнена, що це допоможе.

— Якщо ми прокляті, то що нам робити? Чекати, поки один з нас поглине іншого?

Я намагалася звучати впевнено, але видала себе — голос тремтів.

Райвен не відвів погляду.

— Є два шляхи, — продовжив він, — або ми приймемо природу Аль-Хе і навчимося керувати цією силою, або…

— Або? — мій голос зірвався.

Райвен нахилився до мене, і я раптом відчула, як спина стикається зі стіною.

— Або хтось із нас не переживе цього зв’язку.

Мені перехопило подих.

— Ну, тепер я точно спокійна, — пробурмотіла я.

— Даремно, — тихо сказав він. — Бо з цього моменту все буде ще цікавіше, я хочу пограти з самою Долею.

— Ти точно божевільний, — видихнула я.

Райвен нахилив голову, і в його погляді з’явився лихий блиск.

— Можливо, — визнав він. — Але хіба тобі не цікаво?

Я мало не засміялася від абсурдності цієї ситуації.

— Цікаво?! Райвене, ми пов’язані прокляттям, яке може знищити нас обох, і ти хочеш гратися?

Він підступив ближче, і я відчула, як стіна за спиною стає єдиним порятунком від цього неможливого чоловіка.

— Я завжди виграю, Селесто. Завжди, — його голос став глибшим, повільнішим, а відстань між нами — ще меншою.

Я ледь не відчула його подих на своїй шкірі.

— І що ти хочеш виграти цього разу?

Він посміхнувся, ніби я щойно запитала щось смішне.

— Тебе.

Серце підскочило десь до горла, але я не дала йому цього побачити.

— Гордий спадкоємцю Аріанеля, я не приз у цій грі, — я змусила себе дивитися йому прямо у вічі.

Райвен вивчив мій вираз обличчя, а потім… засміявся.

— О ні, рідна, — прошепотів він, і цей темний оксамитовий звук змусив мене стиснути кулаки. — Ти — головна ставка.

Я хотіла відповісти, хотіла вистрілити саркастичною реплікою, але він різко відштовхнувся від стіни й зробив крок назад.

— Сподіваюся, ти готова, Селесто. Бо тепер назад дороги немає.

І чого я саме зараз відчула себе героїнею якось паршивого фентезі, де автор явно вирішила познущатися наді мною?!

— Знаєш, що, демоне? — подивилася на нього рішуче.

— Що, рідна? — а в темних очах сміх.

— Я зголодніла, а коли я голодна, то думати не можу.

Райвен засміявся — низько, оксамитово, майже муркочучи.

— Твоє бажання — моє бажання, — промовив він, і в його голосі бринів відтінок небезпечного задоволення.

Лише я встигла здивовано звести брови, як нізвідки, ніби з тіні, почали з’являтися метри-хранителі. Їхні постаті рухалися безшумно, і в наступну мить переді мною вже сервірували стіл, що буквально випромінював аромати пряних страв.

Я глянула на Райвена з підозрою.

— Ти це заздалегідь спланував, так?

Він підняв келих, приховуючи посмішку за рубіновим відблиском вина.

— Рідна, я завжди готовий до будь-яких твоїх бажань.

Я закотила очі.

— Ох, і гординя в тебе.

— Я ж демон, Селесто, — його очі блиснули темним вогнем. — Це в нас вроджене.

Переді мною з’явилися страви, які я бачила хіба що в кулінарних книгах аристократів. Тонко нарізане м’ясо, запечене до досконалості, вкрите пряним соусом, що пахнув солодкою терпкістю спецій. Теплі коржі, що танули в роті, легкий салат із трав, що, здавалося, ще зберігали подих ночі.

— Вражена? — Райвен спостерігав за мною, ледве стримуючи посмішку.

Я відколола шматочок м’яса виделкою і спробувала. Очі самі заплющилися від задоволення.

— Якщо це спосіб мене підкупити, лорде-ректоре, то… — я відкрила очі й подивилася на нього. — Він працює.

Райвен тихо засміявся, потягнувся за келихом і не поспішаючи зробив ковток.

— Після вечері хочу тобі ще дещо показати, — його голос був оксамитовим, і я відчула, як мене пробирає цікавість. — Магічний потяг Раванора. Я обожнював їздити на ньому в дитинстві.

Я застигла з виделкою в руці й витріщилася на нього, намагаючись уявити цю картину.

— Я не можу повірити, що спадкоємець імператорської родини Асая їздив на простому магічному потязі. — У моєму голосі звучало щире здивування, навіть захоплення.

Райвен лукаво всміхнувся й нахилився ближче, спершись ліктем на стіл.

— Я робив багато речей, які ти б не змогла уявити, Селесто.

Його очі блищали, а я відчула, як всередині прокидається цікавість, що межує з небезпекою.

****

Я втупилася в Райвена, намагаючись уявити його дитиною. Маленьким хлопчиком, що бігає вулицями Раванора, зачаровано вдивляється у вогні нічного міста, стрибає у той самий магічний потяг… Але це не вкладалося в голові.