Читати книгу - "Джерело"

— О так, містере Тухі, — задоволено погодився Кітінґ. Його звична впевнена манера знайомитися з людьми розтанула; але він почувався невимушено, начебто з нього зняли всю відповідальність і він уже не мусить перейматися правильністю того, до чого його лагідно підвели, й він може говорити, не докладаючи жодних зусиль. — Я завжди знав, що наша зустріч стане дуже важливою, містере Тухі. Роками.

— Справді? — здивувався Еллсворт Тухі, його очі за окулярами стали уважні. — Чому?

— Бо я завжди сподівався, що зумію сподобатися вам, що ви похвалите мене… мою роботу… коли настане час… що ж, я навіть…

— Що?

— … я навіть думав, коли креслив, чи Еллсворт Тухі назве цю споруду гідною уваги? Я намагався глянути на неї вашими очима… Я… Я… — Тухі уважно його слухав. — Я завжди хотів познайомитися з вами, тому що ви такий видатний мислитель і людина такої культурної…

— А зараз, — перебив Тухі доброзичливо, але трохи нетерпляче; його зацікавлення на останньому реченні послабилося, — годі цього. Не хочу бути невдячним, але ми можемо обійтися без таких слів, чи не так? Хоч це прозвучить штучно, та мені не подобається чути похвалу на свою адресу.

Очі Тухі, думав Кітінґ, його заспокоюють. У його очах читалося таке незмірне розуміння і така невибаглива — ні, це не те слово — така безмежна доброта, наче від нього не тільки нічого не можна було приховати, а й не було необхідності будь-що приховувати, бо він здатен пробачити що завгодно. Це були наймилосердніші очі, що їх бачив Кітінґ.

— Але, містере Тухі… — пробурмотів він, — я хотів…

— Ви хотіли подякувати мені за статтю, — сказав Тухі та скорчив гримасу веселого відчаю, — а я так відчайдушно намагався стримати вас від цього. Позбавте мене цього, добре? Немає причин, через які ви повинні дякувати мені. Якщо так сталося, що ви заслужили на те, про що я написав — що ж, це ваша заслуга, не моя. Адже так?

— Але я був такий щасливий, що ви думаєте, начебто я…

— …видатний архітектор? Звісно ж, мій хлопчику, ви це знаєте. Чи ви не цілком упевнений? Ви ніколи не впевнений цілком?

— Ну, я…

Пауза тривала якусь секунду. Кітінґу здалося, що ця пауза була саме тим, що Тухі хотів почути від нього; Тухі не став чекати продовження, він заговорив, неначе вже почув повну відповідь, і ця відповідь його задовольнила:

— А щодо будівлі для «Космо-Слотника», то хто заперечить, що це надзвичайне досягнення? Ви знаєте, я просто в захваті від його планування. Таке винахідливе. Блискуче. Дуже незвичайне. Доволі відрізняється від того, що я спостерігав у ваших попередніх роботах, адже так?

— Саме так, — відповів Кітінґ, і його голос уперше пролунав чітко й твердо, — адже завдання відрізнялося від усього, що я робив раніше, тому я розробив планування, що відповідало конкретним вимогам.

— Зрозуміло, — лагідно проказав Тухі. — Чудовий взірець праці. Ви повинні пишатися ним.

Кітінґ зауважив, що очі Тухі зосередилися у центрі лінз окулярів, скельця яких були сфокусовані просто на його зіницях. І зненацька Кітінґ зрозумів, що Тухі здогадався, що це не він проектував будівлю «Космо-Слотника». Це його не злякало. Злякало його те, що він побачив в очах Тухі схвалення.

— Якщо вам необхідно висловити — ні, не вдячність, вдячність — це таке бентежне слово — а, скажімо, прихильність, — мовив далі Тухі, його голос полагіднішав — так, наче Кітінґ був його другом-конспіратором, який знає, що відтепер усі слова стають паролем з особливим змістом, — ви могли б подякувати мені за розуміння символічного значення вашої будівлі та за висловлення словами того, що ви викарбували в мармурі. Позаяк ви не звичайний каменяр, а мислитель.

— Так, — сказав Кітінґ, — це стало моєю загальною ідеєю, коли я проектував будинок — широкі маси і квіти культури. Я завжди вірив, що джерело справжньої культури криється в звичайній людині. Але я не сподівався, що будь-хто колись зрозуміє мене.

Тухі всміхнувся. Його тонкі вуста розтулилися, відкривши зуби. Він не дивився на Кітінґа. Він розглядав власну руку, довгу, вишукану, чутливу руку піаніста, що пересувала на столі аркуш паперу. Потім сказав:

— Можливо, ми брати за духом, Кітінґ, за людським духом. Це все, що важливе у житті, — Тухі дивився не на Кітінґа, а повз нього, і лінзи його окулярів зловісно піднялися на лінію над Кітінґовим обличчям.

І Кітінґ допетрав, що Тухі знає, що він ніколи не замислювався над жодною загальною ідеєю, аж поки прочитав про це в статті; більше того, Тухі це схвалював. Коли скельця окулярів повільно опустилися до рівня обличчя Кітінґа, очі Тухі солодко і приязно сяяли. Ця приязнь була холодна, але справжня. Зненацька Кітінґові здалося, що стіни кімнати тихо зсунулися навколо них, штовхаючи до моторошної інтимності — не з Тухі, а з якоюсь невідомою провиною. Він захотів скочити на ноги і забратися геть. Але сидів нерухомо, роззявивши рота.

І, не усвідомлюючи, що його спонукає, Кітінґ почув у тиші власний голос:

— Мушу сказати, я дуже зрадів, що вчора вас оминула куля того маніяка, містере Тухі.

— Що?.. О, дякую. Це? Пусте! Не варто засмучуватися з тієї пригоди. Лише одне із прикрих покарань за публічність.

— Мені ніколи не подобався Меллорі. Дивний тип. Надто збуджений. Мені не подобаються збуджені люди. А ще мені ніколи не подобалися його роботи.

— Він просто ексгібіціоніст. Нічого особливого.

— Так, і це була не моя ідея дати йому шанс створити скульптуру для моєї будівлі. Так вирішив містер Слотник. Зв'язки, розумієте. Але, врешті-решт, містер Слотник теж усе зрозумів.

— Меллорі колись вам згадував про мене?

— Ні, ніколи.

— Я навіть ніколи з ним не перетинався, як ви знаєте. Ніколи досі його не бачив. Чому він зробив це?

Тепер настала черга Тухі заціпеніти, побачивши вираз Кітінґового обличчя; Тухі уперше нашорошився й занепокоївся. «Ось воно, — подумав Кітінґ, — ось цей зв'язок між нами, і цей зв'язок — це страх, навіть більше, значно більше за це», але саме страх мав пізнаване ім'я, що ним можна було назвати це відчуття. І він знав, з безпричинною певністю, що Тухі йому подобається більше за всіх, кого йому випадало зустрічати в житті.

— Авжеж, ви знаєте, як це буває, — бадьоро мовив Кітінґ, сподіваючись, що звично вимовлені слова закриють тему. — Меллорі некомпетентний, і він це знає, тому й вирішив помститися вам як символу всього великого і талановитого.

Але замість усмішки Кітінґ побачив, як Тухі зненацька стрельнув у нього очима; це був не погляд, а