Читати книгу - "Джерело"

— Ви і я, Пітере, ми з вами станемо близькими друзями.

Кітінґ вичекав мить, перш ніж квапливо відповісти:

— О, я сподіваюся на це, містере Тухі.

— Годі, Пітере! Я ж не така стара людина. Називай мене Еллсворт — це буде увічнення своєрідного смаку моїх батьків давати імена.

— Гаразд… Еллсворте.

— Так значно краще. Насправді я нічого не маю проти свого імені, надто порівняно з тим, як мене називали приватно — і публічно — всі ці роки. Добре, забудьмо. Кумедно… Коли наживаєш собі ворогів, то знаєш, що становиш небезпеку там, де необхідно бути небезпечним. Є те, що мусиш знищити — інакше воно знищить тебе. Ми часто бачитимемося, Пітере. — Його голос зазвучав вільно й упевнено, остаточним рішенням, що було протестоване і досягнуте, з певністю, що більше нічого в Кітінґу не залишатиметься для нього під знаком питання. — Скажімо, я віддавна мрію зібрати разом кількох молодих архітекторів — я знаю багатьох із них — у невеличку неформальну організацію задля обміну ідеями, розумієш, щоб розвинути дух співпраці, а якщо виникне потреба — щоб розробити спільну лінію поведінки на благо професії. Нічого формального, як у Гільдії архітекторів Америки, звичайний собі гурт молоді. Тобі це цікаво?

— Авжеж. Звісно! І ви будете головою?

— О Боже, я ніколи ніде не головую, Пітере. Мені не подобаються звання. Ні, я думаю, що стати головою міг би ти, не уявляю кращої кандидатури.

— Я?

— Ти, Пітере. О, звісно, це лише проект — нічого певного — лише ідея, що її виношую. Ми поговоримо про це якось іншим разом. Хочу, щоб ти дещо зробив — і насправді це одна з причин, чому я шукав зустрічі з тобою.

— Добре, містере Ту… добре, Еллсворте. Будь-що, що я можу зробити для тебе…

— Це не для мене. Ти знаєш Лойс Кук?

— Лойс… хто?

— Кук. Ти її не знаєш. Але неодмінно познайомишся. Ця молода жінка — найвидатніший геній у літературі із часів Ґете. Мусиш її почитати, Пітере. Зазвичай я не пропоную це, хіба що обраним. Вона надто недосяжна для середнього класу, який любить очевидне. Вона планує звести будинок, маленьку приватну резиденцію в районі Бавері. Так, у Бавері. Як це схоже на Лойс… Вона попросила мене порекомендувати архітектора. Я впевнений, щоб зрозуміти таку особистість, як Лойс, потрібна така людина, як ти. Я збираюся порекомендувати тебе — якщо ти зацікавлений спроектувати маленький, проте доволі дорогий особнячок.

— Звісно, що так! Це… дуже люб'язно із твого боку, Еллсворте! Знаєш, я подумав, коли ти сказав… коли я прочитав твою записку, що ти хотів би — гаразд, певної послуги від мене, послуги за послугу, а ти…

— Мій любий Пітере, який же ти наївний!

— О, припускаю, я не повинен був цього казати. Вибач. Я не хотів тебе образити, я…

— Не переймайся. Ти мусиш навчитися краще мене розуміти. Хоч як дивно це пролунає, цілком безкорисливе зацікавлення іншою людиною досі ще можливе в цьому світі.

Потім вони поговорили про Лойс Кук і про три її видані твори: «Романи?» — «Ні, Пітере, не зовсім романи… Ні, це і не збірки оповідань… Це просто, просто Лойс Кук — нова форма в літературі…», — про спадок, який вона отримала від довгої вервечки успішних торговців, і про будинок, який вона хотіла звести.

І щойно Тухі підвівся, щоб провести Кітінґа до дверей, Кітінґ зауважив, як непевно він стоїть на своїх дуже маленьких ніжках, лише тоді Тухі зненацька затнувся та мовив:

— До речі, мабуть, я повинен був згадати про певні особисті зв'язки між нами, хоча протягом усього життя не можу їх означити… О так, звісно. Моя племінниця. Маленька Кетрін.

Кітінґ відчув, як його обличчя напружилося, і знав, що не повинен дозволити це обговорювати, натомість незграбно всміхнувся.

— Я так розумію, ви з нею заручені?

— Так.

— Чарівно, — сказав Тухі. — Просто чарівно. Із радістю стану твоїм дядечком. Ти дуже її любиш?

— Так, — мовив Кітінґ, — дуже.

Через відсутність виразності в його голосі, відповідь пролунала серйозно. Уперше він продемонстрував щирість і важливість чогось у своєму житті в присутності Тухі.

— Як це мило, — сказав Тухі. — Юне кохання, весна, світанки і небеса, і шоколад з аптеки-закусочної по долару із чвертю за коробку. Привілей богів і кінофільмів… О, я схвалюю, Пітере. Я думаю, це чудово. Кетрін це найкращий вибір. Вона належить до того типу людей, для яких не існує світу — світу з усіма його проблемами і всіма можливостями для звеличення — о так, не існує, бо вона невинна та солоденька, миленька і проквола.

— Якщо ти збираєшся… — почав було Кітінґ, але Тухі променисто й зичливо всміхнувся:

— О Пітере, звісно ж, я все розумію і схвалюю. Але я реаліст. Чоловік завжди вперто робить із себе віслюка. О, не варто — ми ніколи не повинні втрачати почуття гумору. Немає нічого священнішого за почуття гумору. Та я завжди любив історію про Трістана й Ізольду. Це найкрасивіша з усіх історій світу — одразу після тієї, про Міккі та Мінні Маусів.

4

«Зубна щітка у губу зубна щітка зубів чистка підборіддя піна баня в шумовинні римська баня йди додому кажу кому у губу римська баня зуб щітка зубочистка барсетка розетка ракетка…»

Пітер Кітінґ примружив очі, сфокусував погляд, наче дивився вдалечінь, але книжку відклав. Це була тоненька книжка у чорній обкладинці із криваво-червоними літерами, що складалися в назву «Хмарини і пелерини. Лойс Кук». На обкладинці було вказано, що це нотатки про подорожі міс Кук світом.

Кітінґ відхилився назад із відчуттям теплоти і благоденства. Йому подобалася ця книжка. Вона перетворила рутину його недільного сніданку на глибоку духовну емоцію; він був певен, що вона була глибока, тому що нічого не второпав.

Пітер Кітінґ ніколи не відчував потреби формулювати свої переконання. Але він підміняв їх припущенням: «Ніщо не є високим, якщо його можна осягнути; ніщо не є великим, якщо його можна аргументувати; ніщо не є глибоким, якщо можна побачити його дно» — це завжди було його кредо, не сформульоване, але безсумнівне. Це стримувало його від спроб осягнути, аргументувати чи побачити;