Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

А от із пирогом вийшло все не так просто: ми з ним добре намучились. Місили тісто в лісі й пекли теж там; нарешті все зробили, і досить пристойно, але не за один день; ми перевели три повних миски борошна, доки його приготували, обпекли собі всі руки, й очі роз’їло димом; нам потрібна була одна тільки шкоринка, а вона все не трималася, провалювалась. Але зрештою ми все-таки придумали, як треба зробити: покласти в пиріг драбинку і так разом і запекти. Ось наступної ночі ми сіли разом із Джимом, порвали все простирадло на вузенькі смужечки і сплели їх разом. І до світанку в нас вийшла чудова мотузка, хоч людину на ній вішай. Ми уявили, ніби робили її дев’ять місяців.

Перед обідом ми занесли її до лісу, але в пиріг вона не помістилась. Якби знадобилося, цієї мотузки вистачило б на сорок пирогів, недарма ж ми її зробили з цілого простирадла; а ще вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що заманеться. Цілий обід можна було приготувати. Але нам це було ні до чого. Нам потрібно було рівно стільки, скільки могло влізти в пиріг, а решту ми викинули. У мисці для вмивання ми пиріг пекти не стали — побоялись, що замазка відвалиться; але в дядька Сайласа знайшлася чудова мідна грілка з довгою дерев’яною ручкою — дядько дуже нею дорожив, бо це якийсь там його благородний предок привіз її з Англії до Америки разом із Вільгельмом Завойовником[12] на «Мейфлауері»[13] чи на якомусь іншому з перших кораблів. Дядько тримав її на горищі разом з різним мотлохом та іншими цінними речами; і не в тому річ, що вони дорого коштували, — мабуть, вони взагалі нічого не коштували, — а просто це були дрібнички, дорогі як пам’ять. Ну, ось ми і потягнули цю грілку й віднесли її до лісу; тільки спочатку пироги в ній теж не виходили, — ми не вміли їх пекти, зате останній раз вийшло просто здорово. Ми взяли грілку, обмазали її зсередини тістом, поставили на вугілля, запхали всередину мотузку, знову обмазали зверху тістом, накрили кришкою і засипали розжареними вуглинами. А самі стояли десь за п’ять кроків і тримали грілку за довгу ручку, тому було не жарко і зручно; й уже за п’ятнадцять хвилин випікся пиріг, та ще й такий, що просто диво. Але тому, хто захотів би з’їсти цей пиріг, треба було б запастися сотнею зубочисток, і живіт би в нього звело від цієї драбинки — мабуть, скрючило б у три погибелі! Ой, не скоро він попросив би їсти, точно кажу.

Нат не став дивитись, як ми поклали зачарований пиріг Джиму в миску, а на самий низ, під провізію, засунули ще й три жерстяні тарілки. Словом, Джим усе отримав, як ми й планували. Коли він залишився сам, то одразу ж розламав пиріг, дістав драбинку і заховав до себе в матрац, а тоді нашкрябав якісь каракулі на тарілці й викинув її за вікно.

Розділ XXXVIII

Робити пера для нашого в’язня було справжньою мукою, і пилку теж; а Джим боявся, що найскладніше буде з написом, тим самим, який в’язень мусить нашкрябати на стіні. Але все ж так треба було зробити — Том сказав, що без цього ніяк; не було ще жодного випадку, щоб державний злочинець не залишив по собі на стіні камери напис і свого герба.

— Взяти хоч леді Джейн Грей, — говорив він, — чи Гілфорда Дадлі, чи хоча б старого Нортумберленда![14]

Що ж тут вдієш, Геку, коли з цим гербом і написом стільки мороки! Але як інакше? Без цього не обійтись! Доведеться старому Джиму робити і напис, і герб — усі так роблять.

Джим каже:

— Що ви, містере Том! У мене герба нема, нічого в мене нема, крім цієї старої сорочки, а на ній мені треба вести щоденник, самі знаєте.

— Ти нічого не розумієш, Джиме; герб — це зовсім інша річ.

— Але все ж, — втрутився я, — Джим правильно каже: герба в нього таки нема, бо звідки в нього може взятися герб?

— Я це знаю, — каже Том, — але герб у нього неодмінно буде ще до втечі, бо якщо вже втікати, то втікати за всіма правилами, як годиться.

І доки ми з Джимом на цеглині заточували пера — Джим мідне, а я з олов’яної ложки, Том придумував йому герб.

Нарешті він сказав, що йому пригадалося дуже багато гарних гербів, так що він навіть не знає, який обрати; а взагалі-то, є один дуже нічогенький, і саме на ньому він і планує зупинитись.

— На лицарському щиті у нас буде золотий пояс; унизу праворуч — косий червлений хрест і пов’язка, на ній пес, який лежить, — це означає небезпеку, а під лапою в нього буде ланцюг із зубцями, — це рабство; зелений шеврон із зарубками у верхній частині, три ввігнуті лінії на лазурному тлі, а в центрі щита — герб, і всюди зазубрини; зверху негр-утікач із вузликом через плече, на чорній смузі з лівого боку, а внизу дві червлені підставки підтримують щит, і девіз «Maggiore fretta, minore att». Це я із книжки взяв, означає: «Тихше їдеш — далі будеш».

— Класно! — кажу. — А що означає все решта?

— Нам із цим ніколи розбиратися, — каже Том, — нам треба швиденько закінчувати і драпати звідси.

— Ну, хоч щось скажи! Що означає «підв’язка»?

— Підв’язка — це… ну, словом, нащо тобі знати, що воно таке. Я Джиму покажу, як це робиться, коли треба буде.

— Як тобі не соромно, — кажу, — міг би сказати людині, тобі що, важко? А що означає «чорна смуга з лівого боку»?

— Та звідки мені знати! Але Джиму без неї ніяк. У всіх вельмож вона є.

Ось так він завжди. Якщо не захоче пояснювати, то як не проси — словечка не випросиш. Хоч тиждень до нього чіпляйся, нічого не поможе.

Розібравшись із гербом, Том узявся за інше завдання — почав придумувати напис, якомога жалісніший; сказав, що Джиму без цього не обійтись, бо, мовляв, напис буває у всіх. Він при думав дуже багато різних висловів, записав їх на папірці й прочитав нам:

«1. Тут розірвалося серце в’язня.

2. Тут бідолашний в’язень, покинутий цілим світом і друзями, животів у скорботі й тузі.

3. Тут розбилось одиноке серце і стомлений дух відійшов у вічність після тридцяти семи років