Читати книгу - "Тінь вітру"

Як тільки лікар зник за дверима, Барсело жестом наказав мені пройти до його кабінету. Бернарда, оніміла від шоку та чималенької порції коньяку, зітхнула.

— Бернардо, займись чимось. Зроби кави. Смачної та міцної.

— Так, пане. Зараз.

Я пішов за Барсело до його кабінету — печери, повитої хмарами тютюнового диму, які кружляли між стосами книжок. До наших вух долинуло безладне відлуння Клариної гри на піаніно. Було зрозуміло, що заняття з маестро Нері не дали результатів, принаймні у сфері музики.

Книгопродавець вказав мені на стілець і став набивати люльку.

— Я зателефонував твоєму батькові й повідомив, що з Ферміном стався незначний нещасний випадок, тож ти привіз його сюди.

— Він повірив?

— Не думаю.

— Зрозуміло.

Книгопродавець запалив люльку й сів у крісло за письмовий стіл. В іншому кінці помешкання Клара катувала Дебюссі[51]. Барсело підкотив очі.

— Що сталося з учителем музики? — спитав я.

— Його звільнено. Виявилося, що на піаніно недостатньо клавіш, щоб зайняти його руки.

— Зрозуміло.

— Ти впевнений, що тобі не перепало, як Фермінові? Ти на все даєш односкладні відповіді. Колись ти був балакучішим.

Двері кабінету відчинилися, і ввійшла Бернарда, тримаючи тацю з двома паруючими філіжанками кави та вазочкою з цукром. Коли вона йшла, її хитало з боку в бік, і я побоювався, що можу потрапити під душ з гарячої кави.

— Можна ввійти? Хочете краплину коньяку до кави, пане Ґуставо?

— Гадаю, пляшка «Лепанто» заслуговує сьогодні на відпочинок, Бернардо. Як і ти сама. Іди лягай спати. Ми з Даніелем побудемо тут. Оскільки Фермін у твоїй спальні, ти можеш скористатися моєю.

— Але...

— Це наказ. І не супереч мені. Щоб за п’ять хвилин ти вже спала.

— Пане Ґуставо...

— Бернардо, ти ризикуєш власною різдвяною премією.

— Як скажете, пане. Але я спатиму на покривалі. Це не обговорюється.

Барсело церемонно чекав, поки Бернарда піде. Він кинув собі аж сім кубиків цукру й заходився розмішувати каву ложечкою. За густими кружалами диму від голландського тютюну ледь виднілася його котяча усмішка.

— Як бачиш, я владарюю тут твердою рукою.

— Так, ви міцний горішок, пане Ґуставо.

— А ти солодкомовний співрозмовник. Скажи мені, Даніелю, — тепер, коли нас ніхто не чує... Чому ти не схотів повідомити поліцію про те, що сталося?

— Бо їй уже відомо.

— Ти маєш на увазі...

Я кивнув.

— У яку халепу ви двоє вскочили, дозволь спитати?

Я зітхнув.

— Може, я стану в пригоді?

Я звів погляд. Барсело всміхався до мене без злоби, навіть без своєї звичної іронії.

— Це часом не стосується книжки Каракса, яку ти колись відмовився мені продати?

Запитання захопило мене зненацька.

— Я міг би допомогти, — запропонував Барсело. — У мене є дві речі, яких вам обом бракує: гроші та здоровий глузд.

— Повірте, пане Ґуставо, я вже й так багато людей уплутав у цю історію.

— Тоді ще один погоди не зробить. Ну ж бо, довірся мені. Уяви, що я твій духівник.

— Я не сповідався вже багато років.

— Воно й видно з твого обличчя.

33

Ґуставо Барсело вмів слухати, як лікар або Папа Римський: здавалося, він водночас споглядає та розмірковує. Він дивився на мене, поклавши зчеплені руки під підборіддя, а лікті на стіл, ніби молився. Його очі були широко розплющені, час від часу він кивав головою, неначе виявляв у потоці моєї розповіді симптоми й складав власний діагноз. Щоразу, коли я зупинявся, книгопродавець допитливо здіймав брови, потім махав рукою, мовчки прохаючи, щоб я далі пояснював мою заплутану історію, яка, здавалося, надзвичайно його розважала. Час від часу він брав авторучку й щось занотовував, а то просто дивився у простір, ніби шукав у моїх словах підтексту. Подекуди він облизував губи й іронічно посміхався — не знаю, чи ця посмішка була компліментом моїй винахідливості, чи коментарем до нерозсудливості моїх припущень.

— Послухайте, якщо ви вважаєте, що все це безглуздя, я замовкну.

— Навпаки. Дурні балакають, боягузи мовчать, мудрі люди слухають.

— Чиї це слова? Сенеки?

— Ні. Бравліо Реколона — у нього м’ясна лавка на вулиці Авіньйон і надзвичайний талант не тільки у виготовленні ковбас, але й у складанні мудрих афоризмів. Будь ласка, продовжуй. Ти розповідав про цю веселу дівчинку...

— Беа. Але це моя особиста справа, вона тут ні до чого.

Барсело щиро намагався не розсміятися.

Я вже зібрався був продовжити розповідь про мої пригоди, коли у двері кабінету просунув голову лікар Сольдевіла. Він здавався стомленим.

— Перепрошую, — захекано озвався він, — але я вже йду. З пацієнтом усе гаразд, він у піднесеному настрої, справжній живчик, якщо дозволите так висловитися. Цей ідальго переживе нас усіх. Він навіть каже, що заспокійливе вдарило йому в голову й він дістав насолоду. Відпочивати він відмовляється, натомість дуже хоче перекинутися з паном Даніелем кількома словами щодо справ, яких він мені не розкрив, оскільки у клятву Гіппократа вірить не більше, ніж в апокрифи.

— Ми зараз до нього навідаємось. Будь ласка, вибачте бідоласі його ексцентричність. Він, вочевидь, досі в шоковому стані.

— Можливо, але я б не виключав і певну безсоромність. Він щипає сестру за сідниці й декламує їй куплети про її круті стегна.

Ми провели лікаря з медсестрою до дверей і щиро подякували їм.

Увійшовши до спальні, ми побачили, що Бернарда все ж таки не послухалася наказу Барсело й тепер лежала в ліжку поряд із Ферміном. Тривога, коньяк та втома нарешті звалили її з ніг. Перебинтований, перев’язаний та загіпсований, Фермін ніжно обіймав Бернарду та гладив по голові. На його обличчя боляче було дивитися: воно перетворилося на суцільний синець. Неушкодженими залишилися два вуха, схожі на вітрила, й величезний ніс, по обидва боки якого кліпали очі — очі пригніченої миші. Але усмішка Ферміна — зубів бракує, губи поранені! — сяяла тріумфом.

Правою рукою Фермін зробив привітальний жест, схрестивши пальці на знак перемоги.

— Як ти? — запитав я.

— Помолодшав на двадцять років, — тихо, щоб не розбудити Бернарду, відповів він.

— Облиш удавати із себе казна-що, хай тобі грець! Вигляд у тебе жахливий. Ти налякав мене до смерті. Упевнений, що