Читати книгу - "Тінь вітру"

— До речі! Іноді мені здається, що я чую якусь какофонію. Немов макака намагається грати на піаніно.

Барсело насупив брови: Клара вдалині й досі бренькала на клавішах.

— Не хвилюйся, Даніелю, — знову всміхнувся Фермін. — Я переживав і гірші халепи. Цей Фумеро як був мерзотником, так ним і залишився.

— Отже, обличчя тобі підкоригував ніхто інший, як інспектор Фумеро, — виснував Барсело. — Бачу, друзі, ви обертаєтесь у високих колах.

— Я ще про це не розповідав, — сказав я.

Фермін стривожено подивився на мене.

— Ферміне, усе гаразд. Даніель уводить мене в курс цієї маленької п’єси, в якій ви удвох берете участь. Мушу визнати, це дуже цікаво. А ти, Ферміне, не бажаєш висповідатися? Попереджаю: я два роки провів у семінарії.

— А з вашого вигляду здається, що якнайменше три, пане Ґуставо.

— Сором тобі. Це перший твій візит до мого будинку, а ти вже в ліжку зі служницею.

— Подивіться на неї, бідолашну, на мого янгола! Я маю чесні наміри, пане Ґуставо.

— Твої наміри — то ваша з Бернардою справа. Вона вже достатньо доросла. Тепер будьмо відверті. У яку історію ви двоє встряли?

— Що ти розповів йому, Даніелю?

— Ми дійшли до другого акту: з’являється фатальна жінка, — пояснив Барсело.

— Нурія Монфорт? — запитав Фермін.

Барсело цмокнув губами від задоволення.

— А хіба фатальна жінка в цій історії лише одна? У мене склалося враження, що сюжет тут не гірший, ніж у «Викраденні із сералю»[52].

— Будь ласка, тихіше. Тут присутня моя наречена.

— Не хвилюйся, у твоєї нареченої в жилах тече півпляшки коньяку. Її не розбудиш і сурмою. Продовжуй або попроси Даніеля розповісти мені решту. Три голови — це краще за дві, особливо коли третя — моя.

Фермін спробував знизати плечима під бинтами та перев’язами.

— Даніелю, я не проти. Це твоя справа.

Примирившись із неминучим, я продовжував розповідь, доки не дійшов до того моменту, коли Фумеро з його хлопцями підійшли до нас на вулиці Монкада кількома годинами раніше.

Коли я закінчив, Барсело підвівся й почав крокувати по кімнаті сюди-туди. Ми з Ферміном стривожено стежили за ним, а Бернарда хропіла, як маленьке теля.

— Янголятко моє! — шепотів над нею захоплений Фермін.

— Деякі подробиці привернули мою увагу, — врешті промовив книгопродавець. — Вочевидь, інспектор Фумеро загруз у цій історії по самісіньку шию, хоча яким чином — цього пояснити я не можу. З одного боку, ця жінка...

— Нурія Монфорт.

— Потім це повернення Хуліана Каракса до Барселони та його вбивство на вулицях міста через місяць після приїзду. І ніхто ні про що не дізнався!.. Ясно як день, що ця жінка бреше.

— Саме це я казав із самого початку, — промовив Фермін, кидаючи на мене промовистий погляд. — Проблема в тому, що дехто страждає на надмір юнацького завзяття.

— Подивіться, хто це каже! — не витримав я. — Просто святий Іоанн Хреститель!

— Досить. Слід заспокоїтися та звернутися до фактів, — сказав Барсело. — Ще одна деталь у Даніелевій розповіді здалася мені дуже дивною, навіть дивнішою за інші. Вона наче не має нічого спільного з основною лінією готичного сюжету цієї саги, але тим не менш.

— Ви мене зацікавили, пане Ґуставо.

— Батько Каракса відмовився розпізнати тіло, твердячи, що то не його син. Це здається мені дуже дивним. Майже неприродним. Ніякий батько в світі такого не зробить. І не має значення, яка чорна кішка пробігла між ними. Смерть примирює: вона всіх робить сентиментальними. Коли ми стоїмо перед труною, згадуємо лише добре, лише те, що хочемо згадувати.

— Гарно сказано, пане Ґуставо, — зауважив Фермін. — Не заперечуєте, якщо я додам цей вислів до свого репертуару?

— Але завжди існують винятки, — заперечив я. — 3 того, що нам відомо, пан Фортюні якраз і є таким винятком.

— Усе, що нам про нього відомо, — плітки з третіх вуст, — відповів Барсело. — Коли хтось відгукується про іншого як про цілковитого монстра, існує два пояснення: або оповідач сам святий, або щось приховує.

— Невже ви відчули симпатію до капелюшника? Таж він йолоп! — вигукнув Фермін.

— З усією повагою до сторожів і сторожих мушу ствердити: коли опис пройдисвіта ґрунтується виключно на їхніх свідченнях, моя перша реакція — не довіряти їм.

— Якщо так міркувати, не можна мати впевненості ні в чому. Про все, що нам відомо, ми дізналися з третіх або й четвертих вуст.

— Коли довіряєш усім, не довіряєш нікому, — глибокодумно зазначив Барсело.

— Що за вечір, пане Ґуставо! — зааплодував Фермін. — Так і сиплються перлини мудрості. Якби мені вашу прозірливість...

— Єдина прозора річ у всій цій справі — це те, що вам потрібна моя допомога, моя логіка і, можливо, мої гроші. Звичайно, якщо ви збираєтеся довести цю пантоміму до логічного завершення, перш ніж інспектор Фумеро замовить вам камеру в тюрмі святого Себастьяна. Ферміне, гадаю, ти зі мною?

— Я виконую накази Даніеля.

— Даніелю, що скажеш?

— Що саме ви пропонуєте, пане Ґуставо?

— Ось мій план: як тільки Фермін одужає, ти, Даніелю, випадково відвідаєш Нурію Монфорт та викладеш карти на стіл. Нехай знає: тобі відомо, що вона ошукала тебе й досі щось приховує. Велике чи мале — побачимо.

— Навіщо?

— Щоб з’ясувати, як вона відреагує. Звичайно ж, тобі вона нічого не скаже. Або знову набреше. Щоб побачити бика у всій красі — даруйте мені таке порівняння! — у нього слід устромити бандерилью[53]. Ось і подивимося, що перед нами за бик. А краще б сказати — теличка... Тут знадобишся й ти, Ферміне. Поки Даніель діятиме, ти обережно спостерігатимеш за підозрюваною та чекатимеш, доки вона не заковтне наживку. Коли вона буде на гачку, ти підеш за нею.

— Ви припускаєте, що вона кудись піде? — здивувавсь я.

— О, трохи талану — і все владнається! Неодмінно піде. Рано чи пізно. І щось підказує мені, що радше рано, ніж пізно. Це підвалини жіночої психології.

— А що робитимете ви, докторе Фройд? — запитав я.

— Це вже моя справа. Згодом дізнаєтесь. І будете вдячні.

Я подивився Фермінові в очі, шукаючи підтримки, але поки Барсело розписував свій тріумфальний план, мій