Читати книгу - "Танґо смерті"

Люцилій обережно пройшов повз лицарів і штовхнув двері у протилежній стіні. Цього разу побачив залу, завалену відрубаними головами. Проте, на відміну від лицарів, голови не лежали в безруху, вони крутили очима, моргали, жмурилися, шкірили зуби, сміялися, скавуліли і сопіли, а коли побачили Люцилія, то враз, мов на команду, зашипіли, загарчали й заклацали зубами, а деякі навіть покотилися до хлопця, намагаючись вкусити його за ноги.

Чомусь йому спало на думку, що голови ці відрубали саме поснулі лицарі. Не чекаючи, поки гострі кливаки вчепляться йому в литки, Люцилій прожогом вискочив із зали й затраснув двері. Услід йому лунали прокльони й лайки. Пробігаючи повз лицарів, хлопець зачепився за чийсь меч, що сягав підлоги, і впав просто на ногу лицаря. Враз усі семеро ожили і повільно-повільно почали підносити кухлі до вуст, але в мить, коли кухлі торкнулися вуст, їхні правиці знову завмерли і більше не ворухнулися.

Люцилій вибіг з покою. І саме вчасно — якраз з'явилася його мама.

— Мамо! Мамо! Що я бачив! — закричав хлопець.

— Тихенько! — торкнулась вона пальцем вуст. — Тут не можна галасувати. Дорогою усе розповіси».

— Ну, от бачите, — завершив читання Ярош, — начебто те саме, але й не те саме. В оригіналі ж бо нема й натяку на те, що це записано зі слів Люцилія, а у вас двічі після імені Люцилія вжито слово «каже»… Справді, ієрогліф «кт» можна читати, як «каяте» — каже… Але не в тих випадках, коли над ним риска, бо це вже «кайяяте» — підійшов, наблизився…

— А-а, я подумала, що риска стосується того ієрогліфа, що над «кт»… Ті риски над і під ієрогліфами однаковісінькі.

— Якщо ви уважніше придивитися, то переконаєтеся, що риски вгорі вужчі за ті, що під сподом. Через те у вас вкралося ще кілька помилок.

— Бо ви ті ієрогліфи видрукували так дрібно, як макове зерня. Хоч бери та й під лупою читай, — закопилила Данка губки. — Вірші Люцилія я ж переклала без помилок, бо там ви так не дріботіли.

— Я всюди намагався передати не тільки сам текст, а й те, як він виглядав на табличці. Вірші були написані на вужчих табличках, тому й ієрогліфи розмістилися вільно. А тут були ширші таблички. Може, вам справді варто носити окуляри? — усміхнувся Ярош.

— Знущаєтеся? — Тепер вона вже й зовсім надулася. Але тільки на хвильку, бо знову дорікнула: — А чому «райські» птахи стали «барвистими»?

— Який рай міг бути в уяві язичника?

— Але ж ці птахи так і зовуться «райськими»…

— Зараз так, а в ті часи це щось неможливе. Арканумці не мали жодного уявлення про рай.

— А я вам скажу, — перебила їх пані Стефа, раптом опинившись біля самісінької сітки, — що там, у раю, мені уже місце готове. Не раз навіть уві сні бачила. Шкода тільки, що не зустрінуся там зі своїм покійним чоловіком.

По тих словах вона пошкандибала у глиб саду, а Ярош і Данка, перезирнувшись, утекли до хати.

— Я хочу їсти, — заявила дівчина.

— У мене нема нічого готового, але можу насмажити дерунів. Маю чудове кисле молоко.

— Деруни? Це довго! — скривилася Данка.

— Яке довго? Хвилин двадцять.

— Не може бути. Моя мама готує деруни години дві.

— Ну, якщо велика сім'я…

— Де там! Три особи.

— А я зготую за двадцять хвилин.

— Добре, я засікаю час. Якщо не встигнете, дасте мені почитати книжку, яку я сама виберу.

— А якщо встигну?

— Ну-у, тоді… тоді… Тоді отримаєте те, про що не здогадувались. Побачите небачене, почуєте нечуване, ковтнете нековтане.

— Ще один мамин пляцок?

Данка розсміялася і захитала головою:

— Ніколи не вгадаєте. Час пішов.

Ярош вибрав чотири великі картоплини, швиденько помив і обібрав спеціальним ножиком із рухомим лезом, якого привіз з Америки, ножик слухняно рухався по всій поверхні картоплі, зістругуючи довгі пасма лушпайок так, що за хвилину картопля була почищена. Ще раз її сполоснув і почав терти на дрібну тертку, міцно притискаючи, завдяки чому картоплини просто на очах розповзалися і маліли. Потім поставив на вогонь дві чавунні сковорідки, влив трохи олії, а тим часом до тертої картоплі додав яйце і ложку муки, посолив, перемішав і став викладати пляцки. На сильному вогні вони смажилися лише по півхвилини з кожного боку, ще не минуло й двадцяти хвилин, як миска з пляцками опинилася на столі. Данка була ошелешена.

— Вам треба виступати в кулінарних шоу, як Джеймі Олівер.

— Ви теж дивилися його передачі?

— Я в захваті, як він усе спритно робить. Хоч я й не готую, але залюбки дивилася цілий серіал з ним. Ви виграли. І на вас чекає несподіванка.

— Чудово. Але, може, спочатку перекусимо?

Ярош розлив у горнятка кисляк, і пляцки захрумкотіли на зубах, Данка усім своїм виглядом демонструвала, як це їй смакує:

— У моєї мами вони якісь інакші… Теж смачні, але інакші…

— Це, між іншим, одна з найбільших загадок: чому в кожного, хто б їх не готував, деруни виходять інакші? Я навіть колись вагався: чому себе присвятити? Вивченню мертвих мов чи дослідженню дерунів?

— Боже мій! — театрально заломила руки Данка. — Захистивши дисертацію на тему дерунів, ви б викладали в якому-небудь кулінарному технікумі, і ми б ніколи не познайомилися.

— Чому ні? Ви б познайомилися з Марком. А Марко познайомив би зі мною.

— Але чим би мене міг зацікавити дерунознавець? Чи то пак дерунолог?

— Ага, то я вас цікавлю тільки як арканумонолог?

— Не тільки. Але про це згодом, — із загадковим усміхом промовила дівчина.

Коли вони закінчили їсти, Данка зібрала тарілки і помила, а потім зникла в лазничці. Ярош налив собі вина й одним духом випив, відчувши, як калатає серце, щось його змушувало хвилюватися, щось, що мало відбутися за хвилю, передчуття цього невідомого його лякало і навіювало сумнів, чи варто піддаватися, чи не пора, поки не пізно, вирватися… і втекти, забитися в куточок…

Аж ось і Данка, на її обличчі грає радісна усмішка, вона ступає до нього повільними кроками, і він бачить, як з-під сукні випирають її перса, як вирисовуються її стегна, і він не в стані відвести погляду, а вона не зупиняється, вона наближається впритул,