Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Zum Befehl[178], пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, мельдую послушно, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохлятини відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять в Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, гультяю? — вереснув поручник Дуб.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора{71}, він зробив жест великим пальцем правої руки і гукнув Швейкові:

— Великий палець вниз!

— Мельдую послушно, — крикнув йому вслід Швейк, — всі пальці внизу!

***

Кадет Біґлер був слабкий, як муха. За цей час він побував у декількох холерних медичних пунктах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся несвідомо раз у раз пускати у штани. Аж нарешті на одному з медичних пунктів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера жодних холерних вібріонов, закріпив йому шлунок таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відправив кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера «Frontdiensttauglich»[179].

Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся і сказав:

— Золоту медаль за відвагу ви ще в силі носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.

Його укріплені кишки вже не виділяли рідини в штани, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що увесь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по різних клозетах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо трохи занадто затримувався у вокзальних вбиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але незважаючи на це, незважаючи на всі клозети, що стояли на його шляху, кадет Біґлер все ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще на якийсь час повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк відправився в батальйон, штабний лікар передумав, довідавшись, що після обіду в напрямку розташування батальйону 91-го полку від’їздить санітарний автомобіль.

Він з радістю позбувся поручника Дуба, який, за своєю старою звичкою, кожне твердження аргументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним старостою». «Mit deinem Bezirkshauptmann kannst du mir am Arsch lecken»[180], — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі їдуть нагору на Кам’янку-Струмилову, саме через Жовтанці.

Швейк не бачив у бригаді кадета Біґлера, бо той вже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біґлер в подібних місцях, можна сказати сміло, ніколи даремно не гаяв часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Ньордлінґеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті і слухаючи, як вода з гуркотом вивертається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біґлером була не дуже привабливою і, напевно, спричинила їх вороже ставлення один до одного в майбутньому на службі і поза службою. Поручник Дуб, вже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет Біґлер, 11. Marschkumpanie, 91. Regiment[181], — звучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії і завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками і нарешті ногами — діставати одну і ту ж саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кидало в жар, коли після багатообіцяючого шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біґлер був таким тактовним, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у невеликій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері і винести звідтіля кадета Біґлера. Йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.

Після наступних п’яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілося, але він принципово не відходив від клозету, тарабанячи ногами у двері, з за яких доносилось одне і теж саме: «In einer Minute fertig, Herr Leutnant!»[182]

Нарешті почулося, як Біґлер спускав воду, а за хвилину вони зустрілися віч-на-віч.

— Кадете Біґлере, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зволили з’явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, заради чого ви мене обійшли?

Кадет Біґлер намагався пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні і розпорядкам щодо стосунків між нижчими і вищими офіцерськими чинами.

В його обізнаності в цій галузі була велика прогалина.

В школі їм не читали лекцій, як повинен тримати себе в такому випадку нижчий офіцерський чин щодо вищого. Чи не мусив він, наприклад, не скінчивши потреби, вискакувати з дверей вбиральні, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.

— Відповідайте, кадете Біґлере! — з викликом вигукнув поручник Дуб. І тут кадетові Біґлеру спала на думку проста відповідь:

— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, не мав поняття, що ви знаходитесь тут, і, уладнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де і затримався аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біґлер доповідає про себе панові поручнику Дубу.

— Ось бачите, це не дрібниця, — ущипливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біґлере, ви повинні були одразу ж, тільки-но дісталися до штабу бригади, спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось із офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку вирішимо в батальйоні. Я їду туди автомобілем, і