Читати книгу - "Залишенець. Чорний ворон"

— За етот народ, что сідіт в залє? — спитав Голубчик, показуючи рукою на публіку. — А ви у нєво спрасїлі, у етава народа, нужна лі єму ваша защіта?

— Я згоден, що є багацько людей, эт..і не здатні і думати про кращу долю, — відповів отаман. — Тому я кладу своє життя за ідею.

— Ви да сіх пор счітаєтє сєбя тузом? — захихикав Голубчик, заохочуючи залу до сміху, проте вслід йому реготнув лише білобрисий молодик, котрий швиденько щось нотував до рудого зшитка. Мабуть, це й був кореспондент, якщо не редактор, зети «Червоний Жовтень» Каленик Груша.

— Так, — сказав отаман. — Я вважаю себе Тузом, бо так воно є насправді. Це моє прізвище.

— Но ви сагласни, что всем бадітам і тузам наступіл канєц?

Ані, как пабітиє сабакі, прішлі к нам с раскаєнієм і павінной.

— Ні, мене живим схопили тому, що я вчадів у хаті, яка горіла. Інакше я досі убивав би таких, як ви.

На хвилю запала така тиша, що матусівський воєнком Сємьонов почув, як щось булькнуло у череві Вольського. Воєнком розтулив кулак, у якому тримав годинника: за п'ять хвилин друга.

— Канчайтє ету петлюровскую агітацію, — нахилився Кандигін до Вольського.

І той поставив останнє запитання:

— Ви прізнайотє себя віновним?

— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом… народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.

— Так спрасітє! — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у него сейчас, вот жє он перед вамі, народ-то! — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені «громадські обвинувачі»: саме момент надати їм слово.

У цей час до зали зайшов «сліпий» китаєць і приєднався до конвоїрів, що стояли біля дверей.

— Я, я йому одповім, гаспидові! — почувся жіночий ображений голос.

Від задніх рядів, опираючись на костур, наперед пошкутильгала зігнута в три погибелі бабуся, та, незважаючи на старечі літа, була ще бідова. Не довго думаючи, вона вихопилася боковими східцями аж на сцену, низько вклонилася суддям, а коли розігнулася, публіка ахнула: стара випросталася на повен зріст, тримаючи в обох руках по німецькій бомбі, які вибухали навіть від легкого удару.

Тим часом зірвався зі свого крайнього місця і матусівський воєнком Сємьонов, який вихопив гранату й наган — усі подумали, що він зараз влучним пострілом застрелить скажену бабу ягу, але цей навіжений спрямував наган на конвойників, що стояли біля лави підсудних. Тієї ж миті гарячий сільський хлопчина з червоним бантом на лацкані піджака, схожий на каесемівця[*], а насправді гайдамака Козуб, погрожуючи кольтом, підскочив до охоронців, що стерегли вхід, а легкий на ногу Біжу, який до цього удавав із себе невинне сільське ягня, уже роззброював конвойників, що заклякли під прицілом Чорного Ворона.

Тут стався казус, якого козаки й не мітили: коли Козуб відбирав рушницю в одного з конвойників, «сліпий» китаєць раптом накинувся на другого. Якби він не запищав спересердя — ось тьобі сюд! — Козуб і не впізнав би у ньому Ходю. Той прийшов сюди в жіночому вбранні, насунувши хустку на «сліпи», а тепер був у червоноармійському виряді, в кашкеті, під який заховав косичку. І колошматив «своїх».

Можна було замилуватися Ходею, якби не стара відьма, що стояла на сцені. Вона тримала в руках по бомбі і шкірила до всіх ікласту пащеку.

— Нам немає коли з вами розбалакувати, — зриваючи з голови хустку, сказав уже своїм голосом Вовкулака, і лиш тепер було видно, як йому не пасує баб'ячий одяг. — Через те наш суд буде коротким, — повернувся він до заціпенілих Вольського, Кандигіна і Голубчика. — Може, ви його, цей суд, також визнаєте бандитським, але правда на нашому боці. Не ми прийшли на вашу землю грабувать, убивать і ґвалтувать. А ви! Тому іменем Української Народної Республіки я засуджую вас до страти.

Голубчик зненацька зареготав. Істерику найлегше вгамувати пострілом, тому Ворон послав першу кулю в Голубчика. Той, різко тріпнувши головою, відкинувся на спинку стільця з роззявленим ротом.

Наступні кулі Ворон загнав у голови Вольського і Кандигіна.

Бахнули револьвери Козуба, Ході й Біжу. Довелося приспати конвойників, які ось-ось могли прийти до тями.

На такі гучні залпи відгукнулися «селюки», котрі переминалися з ноги на ногу надворі: Захарко Момот, В'юн, Сутяга з двома бурлаками (ще двоє з них стерегли коней за містом на руїнах колишньої панської економії, а одноокий Карпусь залишився в лісі на хазяйстві), навіки вгамували міліціонерів, хоч, може, то були й непогані хлопці. Сутяга встиг із ними навіть перекурити та розпитати, як і йому записатися в міліціонери. Тепер от, бісова кров, вивільнив чотири вакансії у Звенигородській міліції.

Змушені були припечатати й водія легкової машини, який повівся ганебно, — завівши двигун, хотів було сам-один «накивати колесами», покинувши «таваріщєй» у біді. Зате пожаліли шофера вантажівки — він одразу підняв руки вгору: «Хлопці, я не воєнний, вони мене примусово мобілізували».

Коли Ворон, наказавши глядачам не виходити із «судової» зали, бо інакше сюди влетить бомба, вискочив з козаками надвір (до них приєдналися Туз, Гарасько і Босий), тут їм уже не було роботи. Всі ґаволови розбіглися, а хто був «при ісполнєнії», тепер лежали покотом перед Народним домом. Пощастило тільки «сліпому» китайцеві, якого Ходя заманив через чорний хід у якусь комірчину і порадив не показувати звідти носа, бо інакше капець. Зараз тут усіх прикандичать, попередив його Ходя, смакуючи рідною мовою. Роздягнувши «землячка» та вбравшись у його форму, він про всяк випадок ще й зачинив комору на клямку, яка висіла на дверях без замка. Тепер Ходя, може, й випустив би сіромаху, та не знав, чи так йому буде краще. А тут ще й отаман скомандував негайно сідати на вантажівку.

Козаки, розв'язавши руки Тузові, Босому та Гараську, підсадили їх, охлялих, на вантажівку і самі повискакували так жваво, наче щодня їздили на машині. Ворон теж виліз на кузов, з цікавістю приглядаючись до Ході.

— Як тобі це вдалося? — спитав він.

Ходя вистромив язика і поторкав його пальцем. Мовляв, треба знати китайську.

Вовкулака тим часом щось нашвидку «полагодив» каменюкою всередині легковика, потім розсівся в кабіні вантажівки.

— Паняй, поки вітер дме в спину, — весело кинув до водія, радіючи, що хлопці згарячу його не прикінчили.

Так вони виїхали за місто й зупинилися на польовій дорозі недалечко від економії. Хлопці зіскакували з кузова повільніше, ніж вилазили, — вони отак їхали б аж до Лебединського лісу.

Якби ж на машину можна було забрати ще й коней. Водія