Читати книгу - "Коли курява спаде"

Саме в той день після обіду прийшла новина з підтвердженням.

Суворі заморозки не дали кільком північним туси вчасно посіяти збіжжя, тож вони вимушені були сіяти мак, що визрівав за значно коротший термін. Коли прийшла ця новина, усі в родині Мерці, від господарів до підлеглих, надзвичайно зраділи. Крім двох осіб. Щодо третьої дружини Янгджоми, то що б не сталося в родині Мерці, її це, здавалося, не обходило. Схоже було на те, що вона існує тільки аби інколи переспати з туси. Усі вже сприймали це як звичайне. Незвичайною була поведінка старшого брата. Він завжди докладав зусиль до того, щоб родина Мерці отримала перемогу, однак того дня, коли з півночі прийшла вигідна для нас новина, він анітрохи не зрадів. Адже ця подія підтверджувала, що коли йдеться про планування й потрібно працювати головою, він робить це навіть гірше за свого недоумкуватого брата. І це виявлялося вже не раз. Тому він і засмутився, коли прийшла ця хороша новина. Одного дня я особливо підкреслив йому, що обрав тоді зерно зовсім не тому, що Тхарна щось мені сказала:

— Брате, — сказав я йому, — ти мав рацію: та жінка — тупа, тож коли вона підказувала мені «мак», знаючи, що вона тупа, я й обрав зерно.

Ці слова ще дужче розізлили брата, однак я сказав їх не навмисне, ні, так вийшло якраз через жар у моїй дурній голові.

Я почав утрачати контроль над собою.

Отже, радісна новина з півночі змусила брата розсердитись. Раніше я б подумав, що це — лише випадкова помилка розумної людини, і далі спокійно залишався б собі дурником. Однак у той день так не вийшло. Вже коли я йшов до брата, до свого улюбленого старшого брата, в душі я відчував, що так робити — неправильно, однак усе одно сказав:

— Не сумуй, адже якщо ти сумуєш, коли родині Мерці пощастило, люди можуть подумати, що ти — не Мерці.

Старший брат відважив мені ляпас, аж я впав навзнак. І в той саме день я також помітив, що в мене не дуже розвинуті больові відчуття, навіть, що я взагалі не знаю, що таке біль. Раніше інколи мені було боляче, наприклад, коли я сам падав або коли Дролма (тоді) чи Тхарна (тепер) щипали мене. Однак мене ніхто не бив. Я маю на увазі, що ніколи ще мене не били з ненавистю в серці. Я маю на увазі, що людина з ненавистю в серці не могла завдати мені болю своїм ударом.

Щоб перевірити це, я в той день пішов чіплятися до різних людей.

Спершу я прийшов до батька.

— Навіщо? — спитав він. — Навіщо я битиму тебе? І як я можу ненавидіти свого сина?

Так за цілий день я й не знайшов нікого, хто б наважився мене вдарити. Тільки знову став посміховиськом для всіх, щойно після того, як довів, що іноді теж буваю розумним. У пошуках людини, яка б мене вдарила, я обійшов усі поверхи замку. Батько не схотів мене бити, мати — також. Літописець Вангбо Єшей, посміхаючись, похитав головою і щось написав на листку паперу. Я попросив ламу-знахаря прочитати мені. На папері було написано: «Я вже втратив язик і не хочу ще втратити руки. До того ж я не кат вашої родини». Його слова відбились у моїй голові блискавкою осяяння.

У той день, після мого наказу, змішаного з проханням, Аїр-молодший вже підняв був батіг. Однак старший кат підскочив до нас і підняв батіг на свого сина. Я навіть подумав, що крик болю, що пролунав у той момент, належить мені, однак побачив, що це Аїр-молодший качається по землі, схопившись за голову. У ту мить вбігли слуги. Їх направив туси слідувати за мною й охороняти, а також дивитись, хто з підлеглих наважиться порушити порядок і накликає на себе гнів влади. Соднам Г'ялцен, який завжди мене слухав, сьогодні також не наважився виконати мою вимогу. Тоді я вимушений був знову йти до старшого брата і вкласти батіг у його руку. Брат, тримаючи батіг, увесь тремтів від злості.

— Вдар мене щолютіше, дай вихід злості, — зажадав я і додав: — Мати казала, що в майбутньому ти мене годуватимеш.

Тоді старший панич жбурнув на землю батіг і закричав, ухопившись за волосся:

— Котися звідси і щоб я тебе не бачив, покидьок! Ще й прикидається дурнем!

Увечері я, так і не задовольнивши своєї цікавості, прогулювався в садку.

У тому садку було джерело доброї води, і саме з нього жінки-рабині носили на спинах воду в замок. Зазвичай вони починали ввечері й носили її до світанку. Тут я зустрів колишню служницю Санг'є Дролму. Вона дуже чемно привіталась зі мною. Я наказав їй поставити на землю відро з водою й сісти біля мене. Її руки вже не були такими пахучими, гладенькими й м'якими, як раніше. Вона тихо заплакала. Я хотів її обійняти, однак вона сказала:

— Я вже не пасую тобі, бо можу забруднити твоє тіло.