Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Упізнати вбитого можна було тільки десь скраю, де свої й чужі лежали поряд, здивовано дивились у синє небо, у той час як живі й далі схрещували закривавлені шаблі. Уже й сонце хилилося до лісу, а більшовицьке військо і не збиралося покидати цю долину смерті, адже в їхній армії вже діяв наказ: боягузів убивати на місці. Тож по полудню ця галявина нагадувала справжній жертовник, на який покладено багато сотень повстанців. Страшно було глянути на таку землю, а ще страшніше – упасти в те червоне місиво. Харапудилися й коні, не розуміючи, куди можна ступити, з переляку навіть дибки ставали, а коли поцілить куля чи вдарить шабля – тут-таки потрапляли й собі до того земного пекла.

– Може, досить? – злетіло з вуст Карпа, який споглядав здалеку. – Уже всі воїни потомились, та так залилися потом і чужою кров’ю, що годі їх і впізнати, – крутив старий бінокль, який після першого наступу на Ізюмську залізницю нікому так і не віддав. – Уже й патрони закінчилися і шаблі пощербилися, – витирав рясні сльози.

Усяке йому доводилося бачити в молоді роки, але те вже забулося, а це ось воно – перед самими очима. І тільки все почало стихати, як зграя ворон закружляла над тією галявиною. А коли війська червоних почали відходити, ворони й по землі вже ходили. Їх відганяли лише повстанці, які серед куп людського м’яса шукали ще живих побратимів.

«Могло й гірше бути, якби не старий Карпо, – пригадував Григорій той дивний початок. – І звідки йому знати, що червоні стали якраз на таку лінію, де їх ніхто не зможе здолати?» – хоч і не доводилось йому про таке чути, усе ж шкодував, що не одразу послухав старого козака. Правда, «батько» й сам не ликом шитий – може, й не знав ніяких ліній, але ще не наблизившись, сказав, що йому тут кров’ю пахне.

Неладне відчував і Гриць, тільки й словом не обмовився, аби не наврочити. «Отже, дід Карпо врятував інших, може, й дві тисячі чоловік, бо, крім савоновців, до махновців останнім часом ще багато місцевих повстанців приєдналося. І справа тут не в Ізюмі, а все у тому-таки Харкові, де в той час перебував сам Троцький. Навіть не знаючи того, можна було б здогадатися, бо активність червоноармійців була небувалою».

– Як дорого дісталася перемога… Як дорого… – Грицю навіть плач матерів вчувався, коли виносили загиблих з галявини смерті.

– Варто за живими побиватися, а мертвим уже однаково, – такими словами заспокоювали себе бійці, дізнавшись, що червоні командири вже й полонених порішили.

– Якісь лінії, жертовник… – роздумував над тим і Махно після бою. – Нічого такого не сталося б, якби червоні не стріляли своїм воїнам у спини, – іншого він і допускати не хотів. – А втім, може… – кликав до себе діда Карпа, аби той розказав, що ж то за таємниця така.

Шукав його і Гриць. Більш за все йому хотілось дізнатися: як він туди добрався? А довідавшись, ніяк не міг повірити в почуте. «Поїхали, Петре, вдвох. Мені вкрай треба там бути, а ти з убитого коня м’ясо зріжеш, потім солонину з тієї свіжини зробиш та на ярмарку продаси», – може, той і не додумався б, то Карпо його напоумив. Зрадів, що на таке діло спритного сусіда довго умовляти не довелося, він за день зробив аж три ходки.

«Отак і живемо – один кров свою проливає за краще життя, а другий зовсім поряд на тій війні заробляє, аби те життя кращим стало вже сьогодні. І обидва під кулями», – не переставав дивуватися.

Постала перед ним і Ксанка, вона завжди з’являлася в очах, коли йому було важко, неначе поспішала втішити. І це їй щоразу вдавалося, щоправда й вона бувала різною – то на дитину скидалася, то на суворого поліцейського, інколи стелилася, немов шовкова весняна трава, а іншим разом була такою колючою, неначе їжакову шубу на себе вдягала. І саме така йому до вподоби, іншої поряд і бачити не хотів би. «І що вона збиралася сьогодні сказати? – пригадував, як мчав на коні повз її хату, а вона, вискочивши у двір, махала руками, аби він спинився. – Мабуть, сварилася, що давно не заїжджав, чи, може, вбили когось із родичів?» – намагався вгадати.

Сам мчав у бік станції Шидлівка, де стояв ворожий бронепотяг із прикриттям у сто чоловік піхоти. Його вирішили прибрати негайно, поки червоні не перекинули сюди ще якісь війська. А вже коли ворог був ущент розгромлений, Революційна повстанська армія, перетнувши лінію залізниці Слов’янськ – Лозова, знову взяла курс на Ізюм. Усім хотілося довершити розпочату справу – якнайшвидше захопити місто і не випустити звідти жодного комісара. Аби все вийшло саме так, вирішили зайти не з півдня, де на них могли чекати, а з півночі. Тож, непомітно переправившись через річку Сіверський Донець, потай обійшли всі прикриття червоних.

Тепер знову багато важила раптовість, яку Григорію завжди хотілося відчути, бо саме від неї залежав весь хід бою. І йому пощастило: помітивши повстанців уже на вулицях міста, більшовицький стрілецький батальйон під командуванням Армцблата в дикій паніці дременув, не зробивши жодного пострілу. Розбіглися й інші, бо цього разу вже ніхто не стріляв їм у спину – чи наказу такого не було, чи Троцький звідси поїхав, чи просто не чекали тут махновців після того великого бою. А Григорій на власні очі побачив ту велику метушню, над якою літав страх, і в тому був своєрідний драйв війни.

Шукав Латишева і Петрова, аби помститися, поки не здогадався: вони першими накивали п’ятами. Тож прочесавши кожну вулицю, перевіривши всі адміністративні будівлі та не знайшовши жодного чиновника радянського апарату чи комісара, із задоволенням оголосив, що місто перебуває в руках повстанців. «Тепер якими доганами не погрожуватимуть командирам та комісарам тилових військ, вони ніколи не зізнаються, що дременули ще задовго до того, як з’явився в Ізюмі „батько“ Махно, – любили повстанці посміятися над своїми ворогами. – Правда, знайшлися сімнадцять чоловік, які розпочали стрільбу, тільки