Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

готуватися до звільнення всього повіту від більшовицьких окупантів! Нехай на декілька тижнів, і то велике діло, а ми за той час хоч хліба наїмося. Савонов відбере, обов’язково відбере і всім роздасть, – дядько Іван аж слину ковтнув. – Пішов би й сам, так хочеться їх потріпати, тільки сили вже не ті, а то я б їм показав, де раки зимують! – махав уже всохлим кулаком. – Кажуть, що в кінці травня махновці повинні бути в районі святогірських лісів. Мабуть, голова Ізюмського повітвиконкому Латишев і голова парткому Петров теж про те знають. А коли їм буде відомо, що ті мають триста шабель, дві тисячі багнетів і п’ятдесят тачанок, ще й яка паніка в них розпочнеться, – аж очі його зблиснули від радості. – Ось тоді й подивимось, як ви з ними упораєтесь, бо такого війська ви не маєте.

Про зустріч із махновцями думав і Гриць. Радів, що метушня у владі вже розпочалася – скликати екстрену нараду всіх партійних і радянських органів, організувати оперативний штаб, усіх перевести на казармене положення. Просити й підкріплення – піхоту, артилерію, кавалерію, тільки коли це надійде, а «батько», якщо захоче, може й завтра тут бути. «Чому ж ви досі нічого не зробили? З вас ще не раз спитають. Чи штаб Південно-Західного фронту не повідомив про пересування банд Махна, чи чуткам повірили, що батькова армія розпадається? – знав, що місцевій владі перепаде на горіхи. – Дійсно, є й така загроза, тільки ніхто вам про неї не розкаже. Багато славних батькових „синків“ мовчки дезертирували, почувши про обіцяну Дзержинським амністію. Ото й подалися сіяти пшеницю. Тільки чи так буде, як пообіцяли, чи й цього разу набрехали. А батько Махно поповнить своє військо за один похід та з новою люттю громитиме ворога, бо не віриться мені, що ті червоні шкуродери можуть змінитися. Тим паче, що в нього нова тактика – розпорошеність загонів. Може рухатись з невеликою групою, а дорогою вмить перетворитися на цілий полк. Де й візьмуться коні, вершники, зброя, неначе були невидимими, а потім умить батько зробив їх звичайними бійцями. Ви ж самі поширюєте чутки, що Махно знається з чорною силою, то, може, й правда, бо в його, на перший погляд, хаотичних пересуваннях, і досі не можете зрозуміти ніякої системності. А вона є, і зовсім проста. От бачите, і дня не навчаючись військовій справі, усіх вас водить довкола пальця.

А мені відомо: прямує він у ваш глибокий тил – на Донщину, піднімати козаків на боротьбу, бо й там невдоволених вашою політикою не поменшало. І якби не скупчення військових у Приазов’ї, де ви ще не отримали жодної перемоги над врангелівськими військами, вони б уже були там. Тепер можуть і до Харкова добратися. Хоча ви й заблокували всі підходи посиленими заслонами та бронепотягами, але для махновців це невелика перешкода. Вікно у тому трикутнику вони швидко знайдуть», – давав волю своїм думкам, бо хто, як не він, знає кожного з тієї компанії, навіть хто чим дихає.

Усе так і було, адже «Особлива Група військ революційних повстанців України», як тепер стали називати себе махновці, через декілька днів уже була за двадцять верст від Ізюма, маючи навіть трьохдюймові гармати та велику кількість кулеметів. І якби їм підсобили савоновці, уже за годину-другу змогли б обстріляти місто. Тому й заметушилися червоні, шлють телеграми, доповідають по телефону, а нагорі – наради, засідання, оперативні групи, і все про Ізюм. Просять навіть Москву терміново надіслати в Україну сто сім батальйонів тилових військ НКВС, одну кавалерійську дивізію, шість батарей і двадцять чотири гармати. Звертаються й до Дзержинського, аби той відправив сюди ряд готових апаратів воєнкомів, щоб замінити місцеві кадри, де, на їхню думку, засіло багато петлюрівських офіцерів.

Тільки Махно не спинився в Теплінському лісі, вирішивши завітати пізніше, зробивши коло Слобожанщиною і Донбасом.

– Їх треба негайно спинити! – дізнавшись про все, Настя вже по темноті прибігла до діда Карпа. – У мене погано на душі, дуже погано, – мало не плакала. – А вас він послухає, навіть якщо нічого не пообіцяє, усе одно послухає.

– Тільки де його піймати поночі? – дід навіть руками розвів. – Може, хіба вдосвіта, якщо додому ночувати приїде, – сам задумався і все смикав сивого оселедця, який і так сторчма стояв. – Хочуть показати владі, що вони її зовсім не бояться. Але чи так вийде? Здається, довести буде не просто. Петро десь прочув, що з Харкова вислали ще одне велике військо, яке вже на підході, а вони про нього, мабуть, нічого не знають.

– Господи! Та завтра ж празник годовий святих апостолів Петра і Павла! – вона й руки на грудях схрестила. – Замість того, щоб у церкві молитися, а потім з дівчатами водити хороводи, вони будуть рубати один одного. Витовчуть і сіножаті, а то й кров’ю заллють, – була наче не в собі.

– Не про те ти кажеш, Настю. Якщо обидві сили готові до бою, то ніякий празник спинити їх не зможе. Тільки чим усе закінчиться? Оце головне.

– Гріх який… – здається, вона нічого не чула, бо переступивши через поріг, зачиняла двері.

– А ти не йди лоб у лоб, – аж прикрикнув Карпо на отамана Савонова, неначе той знову стояв перед ним. – Треба обійти і вдарити з тилу, – нагадував про таке. – Тільки для чого я тобі говорю, ти й сам усе знаєш, – сів на лаву і втупився у свою культю. – Ще й ця зараза заважає, а то я б вам дав обом – і тобі, і Нестору. Якщо не зовсім упевнені, нічого шаблі піднімати, – зиркав на темні вікна та тряс кулаками.

Тільки не чув Гриць ніяких слів і не ночував удома, готував військо до бою та перебирав різні варіанти – звідки зайти та як ударити. Знав й інше: як ти його не плануй, а точно так, як задумав, не вийде. Так і цього разу – ще рано-вранці на галявині під лісом ворожого війська було вже так багато, що й яблуку впасти ніде. До того ж через декілька годин сонце не пекло, а просто шкварило, адже була середина літа. Та й за такої спеки вмить усе заворушилося, стало чути як стрілянину, так і дзенькіт шабель, а від коней та вершників аж в очах мерехтіло.

Невдовзі й земля почервоніла, а ще за годину побиті