Читати книгу - "Господиня"

— Дядько Джеб вважає, що Мелані досі жива. Тобто, що вона живе в тобі.

«Мій Джеймі», — зітхнула Мелані.

Нікому з них я нічого не відповіла.

— Не знав, що таке може бути. Чи не може? — голос його обірвався — він стримував сльози. Джеймі не з тонкосльозих, але сьогодні, уже вдруге за день, я довела його до сліз. Біль пронизав мені груди.

— Таке може бути, Вандо?

«Скажи йому. Будь ласка, скажи йому, що я його люблю».

— Чому ти не відповідаєш? — тепер уже Джеймі плакав по-справжньому, хоч і намагався приглушити ридання.

Перехилившись через вузький прохід між ліжком і матрацом, я поклала руку йому на груди, що здригалися від плачу, і, притулившись до його волосся, відчула на своїй щоці його гарячі сльози.

— Мелані й досі жива, Вандо? Скажи, будь ласка.

Може, він усього-на-всього інструмент у вправних руках інших. Може, старий навмисно підіслав його до мене. Джеб кмітливий — одразу збагнув, з якою легкістю Джеймі пробивається крізь мою оборону. Джеб, мабуть, шукає підтвердження своїй теорії і абсолютно не гребує методами. Але що він робитиме, коли дізнається небезпечну правду? Як використає інформацію? Не думаю, що оберне її проти мене, проте чи можу я довіряти власним судженням? За своєю природою люди брехливі й підступні. Як передбачити Джебові темні плани, коли нам, душам, таке не притаманне?

Тіло Джеймі й далі здригалося.

«Він страждає», — волала Мелані, безрезультатно б’ючись під панциром мого контролю.

А, нехай! Якщо я помиляюсь, то не зможу звинувачувати Мелані. Бо точно знаю, чиї вуста промовляють зараз:

— Вона обіцяла, що повернеться, правда ж? — тихенько проговорила я. — А хіба Мелані колись порушувала обіцянки?

Джеймі обвив мене руками за стан і пригорнувся до мене. Ми довго так лежали, а потім він прошепотів:

— Я люблю тебе, Мел.

— Вона теж тебе любить. І така щаслива, що ти тут, у безпеці!

Він довго мовчав, аж поки сльози на моїх щоках не висохли, лишивши по собі сіль. Я вже думала, що Джеймі заснув, аж тут він запитав:

— Це з усіма так? Усі залишаються?

— Ні,— сумно відповіла я. — Ні, Мелані особлива.

— Вона сильна і хоробра.

— Дуже.

— Як ти гадаєш… — він глибоко вдихнув, — як гадаєш, може, татко також лишився?

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок у горлі. Марно.

— Ні, Джеймі. Ні, не думаю.

— Чому?

— Тому що він навів на вас шукачів. Власне, не він, а душа всередині нього. Якби твій татко лишився, то ніколи б цього не допустив. Твоя сестра так і не дозволила мені підгледіти, де ваша хижка. Довгий час вона взагалі приховувала твоє існування і привела мене сюди лише після того, як переконалася, що я не завдам вам шкоди.

Ось, усе вибовкала. Лише замовкнувши, я збагнула, що лікар більше не хропе. З його боку не долинало жодних звуків. Халепа. Я подумки вилаяла себе.

— Нічого собі,— вигукнув Джеймі.

У відповідь я прошепотіла йому на вухо, щоб лікар не міг підслухати:

— Так, Мелані дуже сильна.

Джеймі напружився, а потім глянув крізь круглий прохід у темний коридор. Він, певно, теж усе збагнув, тому що наблизився до мого вуха і прошепотів іще тихіше:

— Навіщо тобі це? Чому ти боїшся завдати нам шкоди? Як так?

— Не хочу вас кривдити.

— Чому?

— Ми з твоєю сестрою… провели разом чимало часу. Вона поділилася зі мною спогадами про тебе. І я… також… також тебе полюбила.

— І Джареда?

На мить я стиснула губи — як легко він здогадався!

— Звісно, я не хочу, аби і з Джаредом що-небудь сталося.

— Він тебе ненавидить, — з глибоким смутком сказав Джеймі.

— Так. Усі ненавидять, — зітхнула я. — Я їх не виню.

— Джеб тебе не ненавидить. І я.

— А міг би.

— Але ж тебе тут навіть не було, коли нас захопили. Ти не обирала ані мого тата, ані маму, ані Мелані. Тоді ти була у відкритому космосі, адже так?

— Так, але я — душа, Джеймі. І роблю те, що роблять душі. До Мелані я змінила багато носіїв, і ніщо не зупиняло мене, коли я… відбирала чуже життя. Знову і знову. Це спосіб мого існування.

— Мелані тебе ненавидить?

Я на хвилину замислилась.

— Не так сильно, як раніше.

«Та я взагалі більше не відчуваю до тебе ненависті».

— Каже, що взагалі більше не відчуває до мене ненависті,— ледь чутно промовила я.

— Як… як там вона?

— Рада, що опинилася тут. Щаслива, що знову побачила тебе. Її навіть не турбує, що нас скоро уб’ють.