Читати книгу - "Оріноко"

330
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оріноко" автора Аркадій Фідлер. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 119
Перейти на сторінку:
що, крім дітей, захворіло кілька й дорослих. Зрозуміло, ця звістка викликала сум, а коли пізніше, через кілька днів, ми довідалися про перший смертний випадок, всіх огорнув страх: адже це може дійти і до нас. Я наказав посилити варту, нагадав про заборону наближатися до Серіми, і люди все це поспішно виконували. Тепер рідше надходили вісті з нещасного селища, але кожна з них була ще більш гіркою і гнітючішою. Смерть косила там людей, переважно малих дітей. Не приносила мені радості і прикра думка про те, що справдилися мої застереження і що люди ставилися тепер до мене ще з більшим довір'ям, ніж будь-коли.

Горе Серіми найбільш вразило Аріпая. Завжди спокійний, добродушно врівноважений, він тепер виглядав так, немовби сам був хворим. Мого очі бігали перелякано.

Дружина і діти Аріпая були в Кумаці, їм ніщо не загрожувало, тим більше дниною здавалася поведінка індійця.

— Що з тобою, Аріпай? — по-дружньому запитав я його, коли ми якось зустрілися на березі озера.

Він зніяковів і, здається, хотів утекти. Але я ласкаво затримав його за плече.

Це була людина, охоча до послуг кожному, хто потребував допомоги. З часу спільного походу на острів до гирла річки Ітамака між нами встановились сердечні взаємовідносини.

— Що з тобою? — повторив я занепокоєний. — У тебе, друже, поганий вигляд. Чим я можу допомогти тобі?

Він сумно і разом з тим іронічно посміхнувся, немов даючи цим знати, що йому вже непотрібна допомога.

— Ти вважаєш, що я не можу бути тобі корисним?

— Ні, Білий Ягуаре.

— То що ж з тобою? У тебе очі позападали.

— Я хворий не тілом — душею.

Він нахилився до мене, його щоки тремтіли, як у гарячці. Від температури подих у нього був неприємного, кислого запаху.

— Тільки тобі, Білий Ягуаре, я можуу сказати, що зі мною, але не говори про це нікому; моя душа хвора, в ній сидить канайма і отруює мою кров… Страшний канайма не дає мені спати, вимагає більше крові…

Він це говорив, важко дихаючи, немовби йому невистачало повітря, а в очах був біль. В них притаїлася перша ознака божевілля.

— Мариш, Аріпай, мариш.

— Можливо, але розум у мене ще здоровий, тільки душа хвора. Канайма!

Настала хвилина мовчання. Я був стурбований. Хотілося його слова обернути на жарт, але якось було незручно. Міняючи тему розмови, я порушив тишу:

— Мені казали, що ти досить часто ходиш до лісу в напрямку Серіми…

Аріпай наче злякався.

— За мною стежили? Так, правда, мене туди тягне канайма!

— В Серіму? Не роби цього, бережись! А то ще й нам принесеш заразу!

— Я мушу туди ходити! Люди гинуть через одного негідника, я не можу терпіти. Багато горя! Канайма…

— Ей, Аріпай, облиш ти цього канайму і замість того, щоб вештатися без діла, заходь частіше в нашу хату, поговоримо!

— Не можу. Канайма наказує мені вбити його…

— Кого?

— Хіба ти не знаєш?..

Я уважно глянув на Аріпая і знову задумався, як розуміти таку дивовижну щирість. Але в його очах побачив таке сум'яття, що вирішив за краще замовкнути. Старий був для мене великою загадкою. Я знав його як людину доброзичливу, покладливу. Він навіть вбивство свого сина, Канахоли, сприйняв покірно, стримано. А тепер? Що кипіло в його душі?

Я розповів про свої побоювання Манаурі та іншим друзям, і ми вирішили стежити за Аріпаєм.

Особливо турбувався про нього Арасибо. Кульгавий переживав якість особливі періоди збудження і потрясіння, на нього часто находило якесь дивовижне натхнення. В Кумаці ходили чутки, що він мав зв'язок з духами і що деяких лісових богів він умів підкоряти своїй волі. Переполох, який вчинився серед іспанців у той пам'ятний день, більшість індійців пояснювали собі тим, що коли у лісі пролунали постріли Арасибо для острашки, виразно чулось також скавучання і гигикання демонів.

У Кумаці Арасибо привласнив собі череп мого ягуара і, застромивши його на кілок перед своїм куренем, кожного дня виконував обрядові танці, немов чаклун. В руках він тримав мараку і вимахував нею, цією необхідною ознакою чаклуна, а голосне торохтіння, яке утворювали камінці, що були всередині порожнього овочу, магічною луною відбивалися в душах жителів Кумаки. — Смерть Карапані! Віщую скору смерть Карапані! — вигукував Арасибо свої закляття на різні способи і на різні голоси.

Всі вірили, що смерть тепер не мине чаклуна, а найбільше вірив у це Аріпай. Чари ці були для нього як вода для риби, як дощ для сходів зерна. Вони запаморочували йому голову. І якби навіть він хотів витверезитись і звільнитися від них, то не міг би цього зробити: адже він не знав, що саме на нього закидав свої чаклунські тенета Арасибо.

Ми не мали змоги допомагати жителям Серіми в їх нещасті — поради, як поводитися під час хвороби, вони вже одержали раніше — і тим з більшою охотою ми зараз виконували свою повсякденну роботу. Життя в Кумаці вирувало, як у бурхливому руслі… Я кожного ранку виходив із загоном розвідників на заняття, які проводив поблизу в гущавині, тримаючись переважно берега озера.

Озеро це являло собою невеличкий простір стоячої води, значно теплішої, ніж у річці, нагрітої сонцем протягом місяців. Тому-то, мабуть, тут аж кишіло від різних тварин, було безліч рослин. Риби билися тут, наче в саку, численні стаї водяних птахів прикрашали поверхню води або шуміли в повітрі швидким льотом, а чаплі і болотяні птахи, рожеві або червоні, як великі квіти, стояли в прибережному очереті. Доповнювали, а вірніше, порушували цю ідилічну буйність природи гидкі потвори, численні каймани, яких приваблювало сюди безліч риби. Багато цих гадів, велетнів довжиною понад п'ятнадцять футів[7], вигрівалися на березі, серед заростей, а коли людина проходила біля них, вони раптово зривалися з місця і з сильним

1 ... 81 82 83 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оріноко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оріноко"