Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

Бренкерове обличчя посіріло, стало, мов кам’яне. Він мовчки взяв папірця й почав читати. Там було написано, що займанку продано Боєрові й компанії за двадцять п’ять тисяч доларів. Підписали купчу Ронні і Жаба тією самою рукою, тільки біля прізвища Жаби стояли три хрестики.

— Де Жаба? — тихо, уривчасто спитав Бренкер.

— Ви вважаєте, що всіх, хто продасть мені займанку, в кишені ношу? — обурився Ронні. — Яке мені діло, де він? Певне, вже в прерії. Поїхав, мабуть, потай, бо з такою купою грошей і золота не дуже безпечно мандрувати, як ви гадаєте? Бандитів у вашій окрузі не бракує, шерифе, ви це знаєте не гірше за мене.

Бренкер так стиснув коня острогами, що той мало не став дибки. Він і досі був сірий на виду.

— Я не визнаю цю купчу за дійсну, аж поки не спитаю самого Жабу, поки не побачу його, — сказав він глухо і витер з чола піт. Він уже трохи опанував себе.

— Як собі хочете, — незворушно відповів Ронні. — Нашу фірму це не обходить. Шукайте собі свого Жабу й тягніть сюди. Хотів би тільки звернути вашу увагу на те, що ви перевищуєте свої повноваження. Ви можете щонайбільше з незрозумілих мені причин опротестувати купчу. Ну, й звеліти, щоб купча була передана на розгляд у суді. Будь ласка, це ваше право, шерифе. А тепер віддайте мені цей цінний документ.

Бренкер знехотя подав йому папірця й сказав:

— Я хотів би мати з нього копію.

— Прошу, я зроблю копію, але без трьох хрестиків, шерифе. — Ронні глузливо засміявся.

Бренкер нічого більше не сказав — повернув коня і разом з помічником неквапом поїхав геть. Він відчував у себе на потилиці їхні глузливі погляди. Ларрі не озивався жодним словом.

Бренкер заїхав до Доротеї і попросив її покликати ще й Дока.

— Ви не знаєте, Жаба вмів писати? — спитав він їх.

Док здвигнув плечима, Доротея похитала головою. Мабуть, ніхто не міг відповісти на це питання. Тоді Бренкер усе розповів. Док повільно опустився на стілець, склав руки на колінах і сумно мовив:

— Бідний Жаба, стільки років шукав золота — і так скінчив життя.

— Він би нізащо не поїхав з долини! — запевняла Доротея. — Не така він людина. Я його добре знаю!

— Знала, — тихо поправив її Док.

Доротеї на очі набігли сльози.

— А гроші? — спитала вона. — Він поклав до мене на проценти велику суму. Хіба він так просто залишив би їх?

Бренкер стомлено подався до своєї канцелярії. Двох шукачів, що привіталися з ним дорогою, він навіть не помітив.

По обіді він перепитав усіх людей, що того дня приїхали в долину, а також тих, що саме приїздили: шукачів, крамарів, візників. Ніхто з них не здибав Жаби.

Де він міг бути — радше, його труп? І його кінь? Десь лежить, прикиданий камінням між скелями? Долина велика… Може, вони вивезли вбитого на його ж таки коні в підгір’я і десь там пригребли в піску?

Наступні два дні Бренкер і його помічники не злазили з сідла, проте їхні пошуки були даремні.

У долині запанував гнітючий настрій, немов перед бурею.

— Його вбито, — казали одні. — Золото принесло йому смерть.

Інші сміялися:

— Він не такий дурний: просто накивав п’ятами. Хіба мало вже поїхало звідси?

Але більшість шукачів тепер уникала Ронні. Ніхто вже не продавав займанок. Усі працювали як навіжені на схилах, і дехто навіть мав успіх. Вони висаджували скелі порохом.

— Хай цілий світ чує цей гук! — нестямно кричав хтось. — Тут мають бути тонни золота, ще індіяни знали це!

Аж ось привезли вибухівку — поки що трьома кіньми-в’ючаками, але позаду їхала ціла валка. Знову шукачів охопила золота лихоманка, і про Жабу забули…

За якийсь день троє шукачів не дуже обережно обійшлися в своєму наметі з вибухівкою, і сталося лихо. Одному з них розпанахало бік, а другому поранило ногу. Наступного ранку Бренкер скликав усіх на збори і запропонував усю вибухівку скласти в печері під кам’яним носом. Звідти кожен мав брати, скільки йому треба, коли все підготує на займанці. Тримати вибухівку в наметах і ятках шериф заборонив. Зараз же знайшовся якийсь спритний гендляр, що перебрав увесь той клопіт на себе й обладнав у печері комору.

Ухвалили також не висаджувати скель поблизу печери і відзначили межу. Власники займанок, що опинилися в забороненій смузі, запротестували, але врешті мусили скоритися. Бренкер погрозився повиганяти їх з долини, якщо вони не послухаються, і решта шукачів підтримали його. Потім він наказав кожному прибирати за собою висаджене каміняччя, щоб воно не заважало тим шукачам, що працюватимуть нижче. Його з кожним днем набиралося б усе більше, і якщо не подбати про це зразу, то за кілька тижнів ніде буде повернутися. Почалися палкі суперечки, але зрештою погодилися й на це.

У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на лопату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.

Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в природі, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в долину повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеться тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в працю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.

Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спокійного дня. Надійшла буря.

Коло підніжжя гір, де тяглася гола смуга піску, призахідне сонце, червоне, як