Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Не плутаєтеся через бирки?

— Ні-і. Мене у власному домі не заплутати. А когось іншого — залюбки. Люди надто вірять у написане. Воно збиває їх з пантелику. Якщо комусь забагнеться викрасти в мене цанію, він візьме цю крихітку й розчарується гірко. Бачиш, на дні. — Алхімік обернув баночку іншим боком і вказав на вишкрябану там літеру. — Осьо моя позначка… Якщо ж хтось прийде по твоє зілля, маестре Престе, друже мій, то він може перевернути весь цей дім, але не натрапить на бажане. Його я теж пересипав у наперсток від дешевої сріблянки.

— Гарна ідея. Уявляю розчарування того, хто, забажавши допастися до безцінної цанії, знайде в баночці легке снодійне чи фіалову пелену.

— А так і буде, — посміхнувся Ґрехам. — Бо ж нема дурних відкрити труйку, щоб упевнитися, що то саме вона. Бо один вдих…

— І йдеш до святих! — закінчив Жаррак, котрому в дитинстві доводилося завчати багато властивостей порошків отакими примовками. — Що ж, не заздрю я грабіжникам, які посягнуть на ваше. Втім, до справи. Ви вже розібрали мою мішанку?

— Цікава суміш, скажу тобі. — Маестр Ґрехам відклав лупу та обережно накрив баночку-наперсток відкидним ковпачком.

Жаррак прослідкував, як крихітна ємність із «цанією» зникає в одній з таємних шухляд у робочому столі алхіміка. Тоді той шарпнув штори в боки — кімнату залило світло, змушуючи чаротворця примружитись.

— Суміш цікава, але неоднозначна. Наче була одна, а потім хтось вирішив до неї додати щось нове… Непевна, нестабільна річ. Якби мені таку показали без примітки, що вона здатна на серйозний вплив, то я б одразу сказав, що це забавка алхіміка-самоука. І то не найкращого.

— Попри це вона впливає на сили чаротворців.

— О так! — Маестр Ґрехам виставив вказівний палець угору. — Самоукова це робота чи ні, та вона працює. І працює часом непередбачувано — бо нема балансу, нема.

— Як щодо міттги?

— Теж погана, незбалансована зараза.

— Ґрехаме, ви розумієте, що я хочу знати.

— Я знайшов усе, — посерйознішав алхімік і сперся обома руками на стільницю. — Один інгредієнт — не знаю. Думав, що десь прорахувався, передивився все наново. Але є тут щось, чого мені раніше не траплялося бачити. У Вінні такого зілля не знайдеш. Одна надія — на Фран чи Лір. З одного боку, добре — цю суміш у нас не приготують, з іншого, зле — якщо то якась квітка, котра росте тільки під одним кущем у Симеоні та ще й квітне раз на три роки, то навряд чи ми її завиграшки знайдемо.

— Тоді потрібно дізнатися про всі варіанти, що згодяться для такого зілля й ростуть саме на півдні… Якщо цей інгредієнт не прислали звідкись іще. Я принесу вам щоденник — там автор якісь квіти малював, може, згодиться. Як іще нам звузити коло пошуків?

— Важке завдання, — задумливо прохрипів алхімік. — Щодо міттги — небезпечно торкатися цього питання, Престе. Ти ж не дурень, аби влізти, куди не кличуть.

— Певна річ, Ґрехаме… Тільки вже вліз. Я гарно відчув вплив цієї суміші. А моя тітка, котра теж спробувала її, померла від синьки. Зв’язок не доведено, але він майже напевне існує. Уявіть лишень, що буде, якщо лірці кинуть таке зілля проти Франу.

— Не зможуть. Забагато кроків і ризиків. Я охочіше уявляю, як Сонцесяйний труїтиме ним кожного, хто не задовольнить його вимог… Щодо складу, то щоденник той неси. А поки я чекаю поради від знайомого, який спеціалізується на південських травах і мінералах. Скоро здобуду тобі все, що треба.

— Знайомий? Ви ж не відкрили йому…

— Тихо, Престе. Я вмію мовчати, і ти не городи дурного. Він не дізнався більше, ніж я б відкрив будь-кому. А тепер — іди на бал та розважайся.

— Це я теж планую, — з усмішкою відповів Жаррак. — Ще підкажіть, Ґрехаме: я трохи спустив зілля на півдні, хочу поповнити запаси. Зробите?

— Нема питань. Занеси мені після Фортуни список. А якщо треба буде щось особливе…

— Тобто заборонене до ввезення?

— Заборонене, з біса дороге чи рідкісне, так. То треба буде — черкни записку Касселеві. Він не успадкував мого таланту до змішування порошків, але натомість має материну чуйку й орієнтується в тутешніх торгах краще за будь-кого.

— Дякую, Ґрехаме.

— Потім дякуватимеш. Мені не горить вплутуватися в проблеми Франу.

— Та я вірю вам куди більше, ніж усім франським алхімікам разом узятим. Ви врятували мою матір після смерті Сюзетти.

— Я споював її тими самими зіллями, які нарадив би будь-який цілитель, — хмикнув алхімік. — Іди вже, не піддобрюйся.

— Маестра Генріена наставляла мене, що неодмінно треба приїхати до початку танців, але вклинитись у момент, коли вже от-от, — пояснювала Канре, коли вони вирушили на бал. — І в жодному разі не прибути серед перших гостей, бо тоді твоя поява мине непоміченою. Та ще й першими приїздять роззяви, котрим кортить покрасуватися чи пороздивлятися всіх.

— Боже, Канре, ти говориш зовсім як моя матір, — широкі брови Жаррака шугнули вгору.

— Я так і старалася, — додала вона. — До речі, вона розповідала, що зі стін у бальній залі колись здирали позолоту, тож довелося її прибрати. Уяви: такі всі багаті та розкішні маестри тупотять попід стінами й шкрябають їх, як пані Манно — пічку на кухні! Хотіла б я це побачити.

— Думаю, після цієї історії ти остаточно повірила в те, що високорідні — теж люди.