Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я давно в це повірила. Та боюся, цього недостатньо, аби проявляти людяність.

Попри внутрішній спротив до надмірної розкоші, що викликала у Канре прогірклі відчуття, її зачарувала бальна зала. Розташована в шпилястому Домі правління, котрий раніше був королівською резиденцією, вона нівроку нагадувала про перше призначення цього місця.

До зали вона ввійшла, спираючись на Жарракову руку: він найкраще знав, як поводитися, з ким вітатися, куди дивитися, тож достатньо було лише повторювати… Канре схиляла голову, слідкуючи за тим, як це робить юнак. Легкий поворот, кивок, мигцем опущені повіки, попри те — завжди бездоганно рівна спина, мовби навіть обвалений дах не зможе її зігнути.

Дівчині хотілося спинитися просто посеред сходів чи вестибюля, задерти голову і простояти так годину, а то й дві, роздивляючись стрункість колон, висоту стель, фігури святих і правителів, однаково недосяжних під склепіннями, котрі хтось розписав хмарами, мов справжні сади засвіття.

І хтось же вигадав це, думала дівчина. Хтось, хто стояв на землі, як і вона, але зміг побачити внутрішнім зором ці височенні стелі, ці зіткнення арок і колон, ці пройми вікон, ці плетіння фарб, золота, ліпнин, котрі увінчували колони, й візерунків, що розтинали паркет. Хтось придумав це — вищий, безперечно, маестр, котрий з дитинства їздив по світу й бачив величезні палаци Ліру і куполи храмів Суланни, емальовану черепицю на дахах Вінну та всебарвні вітражі у франських вікнах. Маестр, котрий читав книги з історії та архітектури, може, й сам учився будівничої справи або ж залучав архітекторів, які б перенесли його видіння на твердь землі. І на місці, де нічого не було, народився палац, під склепінням якого Канре чулася маленькою, невагомою, але зненацька — щасливою.

— Ми неодмінно завітаємо сюди просто помилуватися на фрески та вітражі, — шепнув Жаррак, помітивши захват супутниці. — В Альтесштадті безліч місць, котрі я б хотів показати тобі…

— Ти знаєш, хто звів ці палати? — Вона й сама стишила голос до шепоту, закутана величчю стін довкола.

— Гайрак Айнхар, — з усмішкою відповів юнак, мовби передбачив це запитання. — Найвидатніший віннський архітектор.

— Тебе так кличуть на його честь?

— Ні. Просто ім’я моє для віннців звучить схоже.

— Він був могутнім вищим, мабуть. Маестр Гайрак…

— Просто Гайрак.

— Не високорідний? — здивувалася Канре. — Тоді син багатіїв? Чи якогось професора? Чи церковник з верхівки?

— Він був бідняком з передмістя. — Жаррак задер голову й задивився на фрески. — З дитинства працював на будові і викрадав з канцелярії папери для креслень своїх фантастичних споруд. А потім дуже довго добивався змоги навчатися в Колегіумі, бо не мав на те грошей та прав. Але його проєкт уподобав собі дрібний вельможа, якому, подейкують, Айнхар ставив вікна. Так йому вдалося запопасти покровителя і збудувати перший палац, крихітний та чарівливий, як скринька з прикрасами, — так його й називають досі: Скринька Див. А по тому його кар’єра пішла на підйом… І ось ми тут, під склепінням його найвеличнішого творіння.

— Нижчий, — повторила про себе Канре. — Нижчий. Гайрак, — втішилася вона й ледь що не розсміялася, хоча пильні погляди віннських паній уже слідкували за тим, як колихалися шари її сукні, тож голосний сміх ризикував роздражнити їхній інтерес іще більше. — Він зміг створити щось настільки розкішне!

— Якщо хочеш, я відвезу тебе й до інших його творінь.

— Неодмінно! — кивнула Канре, сповнена гордості за невідомого до сьогодні нижчого, котрий зміг піднятись у своєму творінні на незбагненні для неї висоти.

Тут до них наблизилися Жарракові знайомі — одного чаротворець представив Касселем Ґрехамом, іншого — Уле Бертом. Вони з цілковито віннською прямотою роздивилися Канре з ніг до голови крізь прорізи у своїх синьо-сірих масках, а потім повідомили, що «маестра безміру чарівна, й вони матимуть за честь отримати од неї стрічку сьогодні».

— Не турбуйся щодо стрічок, — шепнув Жаррак, щойно знайомці відійшли. — Вони — церемонність.

— Я надто часто підводила очі, Жакку, аби спокійно сприймати таку «церемонність». Втім, тутешні панії не мають нічого проти — щось непомірно дивне для мене. Де їхня гордість?

— Але ж наше кохання не ображає твоєї гордості, чи не так?

— Сам же розумієш, що це інше. Мені просто незвична думка про те, що високорідні, котрим не треба боятися примусу, так чинять. А стрічок я однаково не роздаватиму.

— Та в тебе нині революційний настрій! Але сподіваюся, ти хоча б погодишся обмінятися зі мною масками, як велить звичай… О. Зажди. — Жаррак задивився в бік входу до зали, й Канре вловила його напругу. — Онде маестр Віллард прибув. Ходімо побалакаємо — він є у списку.

Пан Віллард, високий сивочолий пан, висловив глибоку радість, коли побачив Жаррака, і вони одразу поринули в розмову. Супутниці маестра — найпевніше, дружина й донька — шаркнули туфельками по паркету, обдали супутницю «Гайрака» заінтригованими поглядами й повагом пішли до своїх подруг.

Дівчина з інтересом придивилася до одежі віннського пана: вихідний костюм того вкривало не золоте, як у Жаррака, а срібне шиття. Шийну хустину прикрашала з вигляду надто жіночна брошка — дівчина зі здивуванням упізнала квіт, який бачила неодноразово у візерунках вишивок Жюссі. На біду, Канре не пригадувала, як та квітка зветься, але хустинка, вимережана молодшою служкою, лежала в торбинці поруч зі стрічками, і дівчина, котра роздивлялася її ще нині по обіді, була певна, що не помилилася.

Тут Жаррак легко стиснув її руку — маестр Віллард попрямував до своєї родини, тож і їм випадало відійти.

Дивна річ, та бал, мов одна жива істота, постійно вирував, і якщо ти не поринув у танок чи розмову, то мусив напевне йти кудись, виглядати когось чи просто тягнутися вздовж зали, не спиняючись ні на мить.

— Інших, хто мене цікавить, ще не помітно. — Жаррак кивнув у вітанні комусь із новоприбулих і неквапом повів Канре по залі, описуючи лише йому зрозумілу траєкторію. — Тому поки що ми танцюватимемо.