Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

   Бо як? Як таке може надибати в голову? І, як інші беруться виконувати ці нездорові викрутаси дідугана? Цей пазл вперто не складається у моїй голові, матриця мого світосприйняття розлетілася на друзки. Від почутого променіє потужне бажання всупереч й наперекір всьому знищити це безпросвіття, це наелектризоване безумство, яке занурює все в темряву.

  На хвилі цих гранично концентрованих відчуттів, я гублюся у цій реальності. А дідуган щось верзе далі щось безглузде і якийсь відверто дикий абсурд в припадку хаосу та тяги до історії цивілізації. Й та поліфонія думки й почуттів підіймає в мені віртуозно витончену злість.  І в тій злості я щезаю, а натомість з’являється хтось новий. Я не нащадок покори. Я не слуга страху смерті…Щось всередині мене скаженіє й рветься на волю. І я палаю у цій емоційній бурі. Мене зносить і накриває усвідомленням, що те від чого я втікала, наздогнало. Отрута в крові забіснувала. Я так не можу…

    Не можу дозволити чомусь керувати моїм життям, не можу допустити, щоб те непідконтрольне щось панувало наді мною. Ціпенію від жаху, кожним нервом відчуваючи той неминучий кінець мого життя за яке я так вперто чіплялася. В процесі цієї нескінченної боротьби за ту себе, яку я знала  вже, здається, сотні разів вмирала й народжувалася. Й ця разюча та вбивча правда у цій крайній, межовій ситуації викристалізувала просту істину, можна стерти на порох моє тіло, але не можна знищити мою душу…

    Але раптом усе завмерло те, що мить до того вирувало й рвало жили затихло й зачаїлося…й мене накрило. Переляк і жах Еміля, чиркнув, як бритвою по серцю. Глухий відчай Єлисея просочився до мозку кісток.  Як мішком привалило злорадне передчуття ейфорії дідугана.  Мазнуло нетерплячкою від екстрасенса. Торкнуло тупим задоволенням одного з охоронців й повною байдужістю іншого. А потім закрутило у цій круговерті й на мене вилилося все й відразу: докори сумління, страхи, підлість, хитрість, боягузтво, лицемірство, відчай, тривога, дріб’язковість, байдужість й надія. Від калейдоскопа емоцій, аж дух відібрало. Я чула кожного. Я відчувала кожного. І я мало з розуму не зіскочила від концентрації цих відчуттів.  

   Мотаю головою й натикаюсь поглядом на Зоряна. Серед уламків та осколків цього бенкету дичини, його погляд кричить прямо в очі, щоб я трималася. Чіпляюсь за нього, як за ту крижину на воді. Той спокій і впевненість, яка йде від нього, гасить кусюче полум’я чужих емоцій. Жадібно хапаю ротом повітря. Мені боляче, так боляче, що хочеться завити.    

    А до свідомості долинає сповнене самолюбування, самозакоханості, самовпевненості бубоніння старця, що він підготувався до мого приходу і що ця кімната повністю ізольована від магії такої, як я. Чогось від його слів знову скаженію. Ага, магія…ага ізольована…і прямо таки так надійно…переводжу погляд на якісь закарлючки, які я дійсно бачу розтиканими по усьому периметрі кімнати. І прилетів такий собі відголос  від магії…вона здається, що так задоволено вишкірилася і навіть муркотнула…хоча то може мій глюк.  Але раптом усе зникло і я наче опинилася у нескінченній білій кімнаті. Мене більше не дерли емоції, не ґвалтував біль, не жерло відчуття, що я втрачаю себе. Усе зникло. Я стояла і прислуховувалася до себе. А там була тиша…і цією тишею я впивалася, як спраглий ковтком води.  А потім мене викинуло…