Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Вона гадала, що їй уже не підвестися, гадала, що от-от помре від розриву серця. Проте ні, минуло кілька днів, і вона змогла встати, і навіть зробила кілька кроків по кімнаті, спираючись на руку Джези. Минуло ще кілька днів — і вона знайшла в собі сили спуститися сходами вниз і вийти на свіже повітря. Згодом вона почала ходити щовечора до самого насипу над урвищем на південному краю садиби. Звідти, згори, відкривався чудовий вид на морське узбережжя й долину. Спочатку її супроводили Джерландо і Джеза, потім тільки Джеза і, нарешті, вона почала ходити сама.

Сидячи на камені, в тіні столітньої оливи, вона дивилася на м’яку, ледь хвилясту лінію берега, який вигинався пагорбами й видолинками, врізаючись у море, що мінилося під вітром, бачила, як сонце помалу тоне в густому тумані над зовсім уже посірілим морем, як востаннє святково спалахують хвилі й казково підсвічуються хмарки, бачила, як у сірому вечірньому небі з’являються зірки, як ллється на землю спокійне світло Юпітера і як народжується прозорий витончений місяць; вона вбирала в себе журну ласку близького вечора й дихала, відчуваючи, як свіжість і спокій вливаються в самісіньку її душу, наче неземне блаженство.

А тим часом у родині орендаря визрівала змова проти неї. Батько й мати переконували сина, що йому слід подбати про власні інтереси.

— Нащо ти лишаєш її саму? — усе шпетив його батько. — Хіба не бачиш, тепер, після хвороби, вона вдячна тобі за турботу. Намагайся бути при ній, втертися до неї в довіру… а тоді зроби так, щоб служниця не спала з нею в одній кімнаті. Їй тепер краще, не потрібна служниця по ночах.

Джерландо дратувався, чуючи такі поради:

— І не подумаю! Та хай їй і на думку не спаде, що я можу… Ще чого! Та вона зі мною як з сином… Ви б послухали, як вона зі мною говорить! Вона почуває себе вже старою, далекою від цього світу. От!

— Старою? — втручалася мати. — Ну, звісно, вона вже не дівчинка, але не така вже й стара, і ти…

— Землю твою заберуть, дурню! — лютився батько. — Я тебе попереджав, — пропадеш, на вулицю викинуть. Як не буде дітей, посаг по смерті дружини повернеться до її родичів, так по закону… А ти лишишся ні з чим: школу кинув, час прогаяв, майно з рук випустив. Порожньо і в жмені, і в кишені. Ти поміркуй, доки не пізно… На що сподіваєшся?

— А ти з нею по-доброму, — радила мати. — Підійди лагідно і скажи: «Ось бачиш, так, мовляв, і так. Я до тебе з усією повагою, як ти хотіла, але подумай і про мене. З чим я лишуся, що робитиму, як тебе не стане?» Ласкавий боже, ну не розсердиться ж вона на тебе за такі слова!

— А ще скажи, — знову встрявав батько, — скажи їй: «Ти що, хочеш братові своєму прислужитися, він он як з тобою вчинив! А мене хай і поготів на вулицю викине, як собаку?» Таки діждешся, згадаєш моє слово! Вижене копняком під зад, як собаку, і нас із матір’ю услід за тобою.

Джерландо нічого не відповідав. Материні поради дратували його, але водночас були і приємні, як ото лоскіт. А похмурі батькові провіщання страхали його й лютили. Що робити? Він розумів: розмова буде важкою, та Джерландо знав, що її не уникнути. Нічого не вдієш, як треба, то треба.

Елеонора їла тепер з ним за одним столом. Якось за вечерею, коли він втупився очима в тарілку, вона спитала:

— Ти не їси? Що з тобою?

Він уже кілька днів чекав цього запитання, всіляко намагаючись викликати його своєю поведінкою. А проте не зміг відповісти так, як навчили його батьки, і лише невиразно махнув рукою.

— Що з тобою? — наполягала Елеонора.

— Нічого, — ніяково відповів Джерландо. — Батько, як завжди…

— Знову про школу? — запитала вона, всміхаючись, щоб викликати його на відвертість.

— Ні, гірше, — сказав він. — Лякає мене всілякими страхіттями… Чіпляється, щоб я подбав про своє майбутнє… Він уже, мовляв, старий, а я ні се ні те, добре, каже, поки є ти… а як тебе не стане?., лишишся, каже, синашу, ні з чим.

— Перекажи батькові, — серйозно відповіла Елеонора, трохи приплющуючи очі, аби не бачити, як він почервонів, — перекажи батькові, хай не тривожиться. Я про все давно подбала. Коли вже зайшла про це мова, то знай: якби я померла, — а всі ми смертні, — в моїй кімнаті, у другій шухляді комоду, в жовтому конверті знайдеш папір на твоє ім’я.

— Папір? — перепитав Джерландо, не знаючи, що йому сказати.

Елеонора кивнула головою й додала:

— Так. Можеш не турбуватися.

Джерландо, радий-радісінький, наступного ж ранку переказав батькам усе, що почув від Елеонори. Але вони, надто батько, були невдоволені.

— Папір, кажеш? Знаємо ми таке шахрайство!

Що це за папір такий? Заповіт, мабуть: залишає все майно чоловікові. А що, як він написаний не так як треба? Хіба жінка здатна написати все як слід? Та й без нотаріуса він недійсний… доведеться тоді мати справу з її братом, а ці суддівські такі крутії!

— Судитися, синку? Боронь боже! Суд — це не для бідняків. Вони тобі все навиворіт вивернуть, біле назвуть чорним, чорне — білим.

А може, його й нема, паперу того? Може, так сказала, аби відчепився?

— Ти що, бачив його на власні очі? Ні. То ж бо. А якби вона й показала тобі того папера, то що ти в ньому втямиш? Та й ми із старою нічого не втямимо. Не дай наплювати собі в кашу, послухай нас, синку. Дитина тобі потрібна, чуєш — дитина! А папір — пусте!

І ось одного разу ввечері, коли Елеонора сиділа за звичкою на камені під оливою, до неї непомітно підкрався Джерландо.

Вона змерзла і куталась у просторий чорний шаль, хоча лютий видався такий теплий і в повітрі вже пахло весною. Внизу, під урвищем, зеленіли трави, море й небо на обрії забарвились у ніжний рожевий колір, може, надто блідий, але надзвичайно гарний, а ниви у затінку були ніби вкриті поливою.

Втомившись милуватися в тиші цією розкішшю барв, Елеонора притулила голову до стовбура оливи. Чорний шаль вона накинула на голову, і її обличчя видавалося від цього ще блідішим.

— Що ти тут робиш? — запитав її Джерландо. — Ти зараз схожа на скорботну богоматір.