Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Але він озвався знову:

— Якби ти знала… як… як тобі до лиця оцей чорний шаль…

— До лиця? — сумно всміхнулась Елеонора. — Мені просто холодно!

— Ні, я кажу… як він тобі пасує… до лиця… — пояснив він, затинаючись. І присів на землю біля каменя.

Елеонора заплющила очі й посміхнулася, аби не заплакати. Несподівано її охопив жаль за марно втраченою молодістю. От у вісімнадцять років вона справді була гарна, така гарна!

Поринувши у свої спогади, вона раптом відчула, як він доторкнувся до неї.

— Дай мені руку, — попросив він, не підводячись із землі і дивлячись на неї блискучими очима.

Вона добре все зрозуміла, однак прикинулась, ніби не розуміє.

— Руку? Навіщо? — спитала вона. — Я не зможу тебе підняти, сил не вистачить. Я й сама ледве тримаюся на ногах. Пізно вже, ходімо.

І вона підвелася.

— Та я тобі не про це, — мовив Джерландо, не підводячись. — Посидьмо ось так, у темряві. Ніч така гарна…

Він раптом припав до її колін, судомно всміхаючись пересохлими губами.

— Ні! — вирвалось у неї. — Ти збожеволів! Пусти!

Аби не впасти, вона схопила його за плечі й відштовхнула. Він стояв перед нею навколішки, і чорний шаль, що зіслизнув у неї з плечей від різкого поруху, накрив його.

— Я тебе хочу! Я тебе хочу! — бурмотів він мов п’яний, ще дужче стискуючи їй коліна, а другою рукою тягся до її стану, задихаючись від запаху її тіла.

З відчайдушним зусиллям вона вирвалася. Підбігла до краю урвища. Озирнулася. Крикнула:

— Не підходь!

Він люто метнувся до неї. Вона ухилилась і кинулась у прірву.

Він завмер від жаху, занімів з піднятими руками. Почув страшний глухий звук. Нахилився над урвищем. Побачив купу чорних одежин на зелені схилу. І чорний шаль, що, розпластавшись на вітрі, поволі опускався все нижче й нижче.

Схопившись руками за голову, він глянув у бік дому. В очі йому вдарив блідий образ місяця, що зійшов над оливами; Джерландо закляк на місці й нажахано дивився на нього, ніби місяць бачив з неба все і тепер винуватив його.

© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.

Шлюбна ніч

Чотири сорочки,

чотири простирадла,

чотири спідниці,

словом, усього по чотири. Матінку не притомлювало показувати сусідкам доньчин посаг, який вона з терпінням павучка день при дні роками ощадливо збирала, висновувала по нитці.

— Небагатеньке придане, зате справне.

Своїми вимученими, пошкарублими, скоцюрбленими руками, що знали будь-яку тяжку роботу, вона неквапом, ніби торкаючися чаші святого причастя, діставала зі старої скрині, довгої і вузької, мов труна, білосніжну білизну в мережках, поодинці розкладала на постелі шалі і сукні. Одна була вінчальна, з вишивкою і тонкими шовковими торочками по низу. Ще три — теж вовняні, але не такі ошатні. Милуючися своїм скарбом, смиренно усміхалася, повторювала: «Небагатеньке придане, зате…» І від утіхи їй тремтіли руки і здригався голос.

— Зосталася я одним одна, — жалілася вона. — Усе переробила оцими руками, що вже й не чую їх. Чи дощ ллє, чи сонце палить, а ти знай своє — роби. То в річці кому переш, то біля джерела, то воду кому носиш на полив, то прибираєш кому хату, то мигдаль лущиш, то маслини збираєш — то тут, то по чужих селах. Хоч зігнися, а роби! Один Всевишній знає, скільки сліз я виплакала, які біди пережила; хвала йому, вистачило мені сил та здоров’я. Бачте, щось-таки загорювала своїм трудом, тепер можу вмирати спокійно. А як мій благочестивий чоловік, що чекає мене на тім світі, спитає про нашу дочку, то не сором буде і відповісти: «Не турбуйся, небораче, не тривожся — про доню нашу я подбала. Їй страждати не доведеться, бо я вистраждала за обох». Не зважайте, що я плачу, це від радості…

І тітонька Анто кінчиком чорної хустини, зав’язаної під підборіддям, утирала сльози.

Одягнена у все нове, вона у той день була майже невпізнанна, і якось дивно було чути від неї її звичний голос.

Співчутливі сусідки навперебій втішали її і хвалили. А донька її Марастелла, вже у весільній сукні з сірого єдвабу, з голубою шовковою косинкою на шиї (яка пава!), угледіла заплакані очі матері із свого кутка, де її наряджали для святкової події, і сама невтішно розридалася.

— Марастелко, серденько, що з тобою?

Сусідки турботливо обступили дівчину, кожна на свій лад взялася її заспокоювати:

— Отакої! Тобі радіти треба! Що це ти ще вигадала? Такого дня не плачуть… Знаєш, як люди кажуть? Журба сорочки не дасть.

— Я згадала тата! — прохлипала Марастелла, сховавши обличчя у долоні.

Сім років минуло відтоді, як її батька забрало море. Він служив у портовій митниці і щоночі ходив на шлюпці у дозор. Одного разу знялася буря, шлюпка, лавіруючи біля Дуе Рів’єре, перекинулася, і троє чоловіків, що були в ній, потонули.

Пам’ять про це нещастя була ще свіжою у всіх жителів узбережжя. Люди не забули, як Марастелла з матір’ю, голосячи й заламуючи руки, не помічаючи ані вітру, ані бризок з моря, прибігли на скелясту косу біля нового порту, туди, де лежали тіла трьох потопельників, виловлених після двох днів одчайдушних пошуків. І як Марастелла, замість упасти на коліна біля мертвого батька, стала як укопана перед іншим загиблим і, зібгавши на грудях руки, проквилила:

— Коханий мій, милесенький! Нащо ж покинув ти мене?..

Тітонька Анто, рідня того юнака і всі, хто прибіг, так і сторопіли від несподіваного відкриття. А мати нещасного, якого звали Тіно Спарті (золотий був хлопець!), як почула таке, то пригорнула Марастеллу до себе, міцно-міцно притисла її до серця, ніби спорідняючи її привселюдно з собою і з ним, своїм мертвим сином. І заголосила:

— Донечко моя, донечко!

Ось чому, зачувши Марастеллине: «Я згадала тата», сусідки перезирнулись і мовчки її пожаліли. Ні, не за батьком плакала вона, сердешна. А може, і за батьком, бо якби він був живий, то нізащо не погодився б на цей її шлюб, який матері через її вдовине убозтво видавався неабияким щастям.

Ох і побилася ж тітонька Анто над тим, аби схилити свою уперту виданницю до заміжжя!

— Глянь на мене! Я вже стара, однією ногою в могилі. На що ти сподіваєшся? Що з тобою буде завтра, коли ти опинишся на вулиці, одна й безпорадна?

Авжеж, мати правду казала. Але своя правда була і в міркуваннях Марастелли. Безперечно, дон Лізі Кіріко, за якого її хотіли віддати, чоловік достойний, але ж він