Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знак біди 📚 - Українською

Читати книгу - "Знак біди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знак біди" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 85
Перейти на сторінку:
був Корнило.

А проте вона йшла з таким виглядом, наче не бачила нікого з них, і тільки ноги її затерпли, і вона зусиллям волі ледве переставляла їх по грязюці. Вона так би й розминулася з ними, не мовивши й слова і навіть не привітавшись, якби не той погляд Корнила. На його зовні спокійному бородатому обличчі був відбиток такої туги й такої стривоженості, що Степанида мимоволі зупинилася. Але одразу ж зупинився й Гуж.

— Куди чимчикуєш, активістко?

— В село, не бачиш? — сказала вона, спідлоба глянувши на нього, й подумала: «Ну, пропала! Забере обох». Але Гуж передовсім кивнув на кошелик:

— Що там?

— Курка.

— Ану! — Гуж вимогливо простяг руку, і вона подала йому кошелик.

— Так. На, Потапе! Прийдемо — відкрутиш голову. Знадобиться.

Він оддав кошелика Колондьонкові і, обернувшись до Степаниди, впритул прошив її таємничим погрозливим поглядом.

— Все вештаєшся?

— Вештаюсь. А що, не можна? — спитала вона, що було сили витримуючи цей його погляд. Думала, що зараз він поставить її поруч із Корнилом і поведе до містечка. Це було б жахливо. І, видно було, він кілька секунд вагався, мабуть, не знаючи, що з нею робити.

— Ну-ну, повештайся! — якось загадково-в’їдливо сказав він і одвернувся до Корнила. Але Корнило вже не дивився на неї — понуро поглядав кудись у похмуру далечінь мокрого поля.

— Шагом марш!

Вони пішли далі до гостинцю, а вона непевною знеможеною ходою побрела до Висілків. Те, що забрали Корнила, глибоко вразило її, поставило під загрозу всі її плани, і вона думала: «Невже все піде шкереберть? Але чому її не забрали? Може, залишили тимчасово? А може, про бомбу їм невідомо? А може, вони шукали бомбу і забрали Корнила? А де бомба, він їм не сказав. І не скаже? А раптом скаже? Почнуть катувати, сотати з тебе жили — хіба витримаєш? Невже ж таки скаже?» Що ж їй робити?

Вона не зразу збагнула, що йти до Олександрини немає сенсу, що взагалі йти у Висілки їй нічого. Що їй треба рятуватися самій. Тільки де і як?

Майже дійшовши до перших висілківських хат, вона несміло озирнулася: поліцаї з Корнилом уже наближалися до соснячка при битому шляхові, тоді вона зупинилася, трохи зачекала й швидко побігла тією самою дорогою назад до хутора. Тепер їй треба було додому, до своїх стін, може, там знайде вона якийсь порятунок, якесь заспокоєння.

Поліцаї з Корнилом уже сховалися за роздоріжжям у соснячку, вона перебігла гостинець, задихана, швидкою ходою і підтюпцем дісталась подвір’я і, минувши хату з комірчиною, через дривітню і захлів’я пішла до виярка. Звідкись вискочив до неї Рудько, радісно заскавулів, голодний, але зараз їй було не до Рудька: треба було кудись переховати бомбу. Ще на городі вона занепокоїлась, побачивши, що слід від коліс сильно прорізав борозни та обліг і чіткою кривулиною вів до зрубу на виярку. Але вона мало не вмерла із переляку, коли зазирнула до ями — з-під накиданого абияк хмизу збоку стирчав жовтий залізний хвіст бомби. Це ж треба було так безглуздо сховати її — перший, хто тут опиниться, побачить, що під гілляччям. Звісно — все робилося навпотемки, хапком, хіба поночі щось зробиш до пуття? Ніч здебільша для того, щоб красти, а ховати, певно, вдень треба.

Степанида швиденько побігла до хати, взяла на дривітні стару лопату, мабуть, найліпше буде тепер закопати бомбу в землю. Тільки де? На городі? За хлівом? На виярку? Тільки, мабуть, на виярку в чагарнику, там м’яка, без трави земля, і можна буде закидати все сміттям, опалим листям. Навряд чи там шукатимуть. Нехай там і лежить. Там уже справді, окрім неї, ніхто більш не знайде. Там буде надійно.

Неподалік колишньої ями у вільшнячку вона стала копати нову ямку-криївку ступнів зо три завдовжки й вузеньку, наче дитяча могилка. Спершу копалося швидко, перегній легко піддавався лопаті, вона зняла перший штих і зупинилася. Далі заважало коріння, яке жорстким батіжжям навсібіч пронизало ґрунт. Вона сікла його тупою лопатою, виривала руками, декотрі корені спробувала ламати, та вони тільки гнулися, мов кулаки, випинаючи білі вузли, й порошили землею в обличчя, на голову й плечі. Вся спітніла, вона якусь годину чи дві длубалася в тій ямі, заки викопала її по коліно, якось трохи розчистила від білих недогризків коріння. Землю далеко не відкидала, знала, земля їй знадобиться. Коли яма була готова, Степанида трохи перепочила на бережку й відклала лопату. Треба було йти по бомбу.

До старої ями було кроків із двадцять, вона повикидала з неї вчорашній хмиз і взялася за довгий і важкий залізний опецьок бомби. Збоку під самі руки підкотився Рудько, понюхав жовту оболонку і чхнув. Степанида напружилася, щоб викотити її з ями, й перелякалася: бомба тільки зрушилась трохи і відразу ж скотилась на старе місце. Це ж був жах — їй бракувало сили!

Степанида випросталася, витерла рукавом піт із лоба — легко було закотити її в ту яму, от як тепер викотити? Та ще одній? Вона аж захвилювалась і, не давши собі перепочити, ухопила бомбу за один кінець, величезним зусиллям пересунула його вище. Тоді зайшла з іншого краю і трохи підняла хвоста. Але не встигла вона перекласти його вище, як той перший кінець зсунувся на влежане місце на дні ями. Степанида мало не заплакала з досади — що ж їй робити?

Трохи поміркувавши і заспокоївшись, вона вилізла з ями й пошукала на виярку каміння. Його було багато, але все мале, Степанида відійшла подалі, доки не знайшла два більш підходящих камені й принесла їх до ями. Тепер треба було якось, раз у раз підкладаючи камені під ніс і під хвіст бомби, викотити її. Степанида довго моцувалася там — і котила, й сунула, уклякнувши, впиралась коліньми у мокру землю. Геть-чисто вимастила спідницю й ватянку, змокріла від поту й грязюки, хустка її зсунулася з голови на потилицю, та таки визволила бомбу з ями й сама знесилена впала поруч. Клята бомба! Степанида вже думала, що заробить гилу[86], доки з нею впорається, та таки якось подужала. Тепер треба було перекотити її до нової ями. І хоч би хтось не набрів тут у чагарнику, не опинивсь поблизу, не побачив. Крізь негустий вільшняк тут її можна було помітити з дороги, від подвір’я — хоч би встигнути, доки нікого немає!

На рівному бомба легко перекотилася по вологій траві

1 ... 81 82 83 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак біди"