Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Я відробляв Австрії за бункер.

— О, тобі в усьому перешкодили поважні причини. Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику. Ти маєш звичку псувати людям настрій, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди — це ярмарок.

— Піду!

— Спи.

— А ти?

– І я.

— Ти не роздягаєшся?

— А ти?

— В мене рубці на тілі.

— Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпіти за все, що діється? Спи, мені нічого більше не треба. Як німо в нас. Ніби в іншому світі. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, і тобі не хочеться послухати, як б’ється моє серце. А я хотіла б, аби ти був завсіди зі мною… Надворі місяць. У кімнаті світлішає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скільки тобі років?

— Вісімдесят вісім.

— П’яний.

— Правда.

— Так багато?

— Додався до батька.

— Так ліпше?

— Міцніше.

— А я сирота.

— Частіше ходи на материну могилу.

— Боюся.

— Клич мене.

— Я заслоню вікно, щоб місяць не заважав. Не можу терпіти, коли він никає по хаті, як шпигун. Ти заснеш, а він нишпорить, передивляється твою одежу, шукає заборонених книжок, гидливо шкіриться, побачивши зацвілу шкуринку під шафкою. Цей місяць взагалі неприємне створіння. Мабуть, і земля, світячись відбитим промінням, така ж неприваблива для очей неба.

— Що в тебе за фантазії!

— Ти не знаєш, що це в моєму характері?

— Не треба.

— О, і тут ти не даєш мені волі. Можу битися об заклад, що ти встанеш і відштовхнеш мене від вікна: в кам’яниці навпроти світиться, молода жінка вже лягла до ліжка, а чоловік скидає вбрання. Зараз він теж ляже, вона відсунеться до стіни, дасть йому місце, потягнеться рукою до лампи, щоб вкрутити гніт, але вона так уже чекає, що опустить руку, і чоловік сам погасить…

— Одійди.

— Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить сонне хлоп’ятко. Воно виходить тихо, несміло, мружачи очі, з таким виразом, ніби чекає, що за ніч щось мало змінитися. Мабуть, йому щось наснилося, правда?

Я не озвався, і вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще хапнути мою свідомість. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, і поклала голову мені на груди. Коли вона засне, то відсунеться, хіба що триматиму в обіймах. Відсунувшись, вона підпадає під владу чужини. Вона й чужа. Це просто химери тіла. В її серці порожньо. Хтось нагодиться і забере її. І вона не буде згадувати цих хвилин.

Олекса розповідав, що бачив, як уночі вставав Живецький. Він обмацав стіни і хлопців, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнів. Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв і пішов на своє місце.

Його життя зосередилося на тому, щоб підслухувати і підглядати. Ця концентрація сил не може викликати доброго самопочуття навіть у цілком безгрішної людини, якою є людина неволі. Якось Кривов’яз вичитав у одного розумного поляка: людина в неволі не здатна робити ні зла, ні добра, і не достойна нагороди, і не заслуговує кари, бо в такому становищі всі її вчинки є необхідністю.

Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху світліше, а внизу темніше сонце. Я поспішав показати його Марійці, але біля її будинку побачив, що звідти його не видно.

Марійка налила в склянки чаю.

— Ти мучився? — Марійка пильно подивилася мені в очі.

— Чого? — Я посміхнувся.

— Через вчорашнє. Через те, що сталося.

— Ні, я придумав собі виправдання.

— А мені?

Я опустив очі.

— Я сподівалася цього. Я знала, — поставивши склянку, сказала вона.

— Що з тобою?

— Нічого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке моє щастя хистке.

— Закохані вічно порпаються у своїх вчинках і тремтять. Що ж до щастя, то…

Вона гірко посміхнулася.

— Бо вони починають жити одне одним і йти в гадках одною стежкою. Вони звіряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони відкривають себе в коханні. Але ти на це не здатен, ти егоїст, чужий.

— А я, грішним ділом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм.

— Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нічого. Я не задовольняюся недоїдками. — Очі її спалахнули гнівом.

— Я, як бачиш, приймаю від поляків недоїдки і мовчу.

— Ти лише для себе цілісна натура, а для інших — маленька данинка.

— Я не хотів би сваритися.

— Бо ти не любиш. Тобі треба такої, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скільки це мені коштує — знаєш? Ти вмієш оцінити жіночу відданість і самопожертву? Ні, Прокопе!

— Прощай, — спробував я звестися.

Вона окинула мене коротким і швидким поглядом.

— Уже? — схопилась на ноги. — Я тобі не дам покинути мене. Жорстокий!

— Ні, я ліпше піду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесіда.

— Не підеш! — скрикнула вона. — А коли… Коли підеш, то знай: я донесу на тебе. На всіх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музиці. Ви — змовники. Вас чекає шибениця.

— Ти божевільна.

— За своє щастя я на все готова.

— Побачимо, Марійко. Тепер такий час, що ситуації — не з моря погоди виглядати.

Сказав це, і страшно стало. Якийсь забобонний страх, ніби я щось накликав. Марійка впала обличчям на руки і заридала, ніби теж відчула ту біду.

— Не треба. — Я підняв її за плечі і, нахилившись, поцілував в уста. — Це нікому не потрібне.

Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.

— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.

— Ти прекрасна, — погладив я їй косу. — Але… трішки нестримна.

— Так.

— Ти любиш мене?

…Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.

— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?

Я став одягатися.

— Прокопе, мій Прокопе, — тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.

Двері розліталися від гримоту.

— Відчини, Марійко.

— Не піду, нехай вломлюються.

— Гірше буде.

— Сховайся.

Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.

— Швидко зачини вікна і впускай, — пробелькотів я, задихаючись.

Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.

Нарешті вікно тихо проскрипіло. Я не міг піднятися на руках. Якби