Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

Потім настає черга Лума. На відміну від Нама, він не зчиняє багато галасу. Стоїчний, знуджений, він злітає в небо та впивається очима в Тедді, який дивиться на нього з холодною посмішкою. Коли вони кидають Лума на землю до того, як його губи збліднуть, він приземляється навкарачки й випрямляється, наче зробив щось геть буденне — наприклад, дістав з полиці свою облікову книгу.

Знову хапають Нама й тягнуть до мотузки. Коли її обмотують навколо його шиї та підіймають угору, він починає плакати. «Ця гра ніколи не скінчиться, — усвідомлюю я. — Вони забавлятимуться з нами, аж доки щось — хтось — не зламається».

Тедді ніби читає мої думки, бо промовляє:

— Джентльмени, я можу це робити вічно. І єдине, чого хочу, — щоби хтось зізнався в убивстві того бідолахи Фостера. Чия це була ідея? Скажіть мені, і я все припиню.

Ми протестуємо, наші голоси рвуться на волю.

— Ми не робили цього! Ми невинні!

Тедді киває своїм посіпакам у масках, і ті знову підводять до мотузки Лума. Вони підіймають його вгору, відриваючи від землі, — гротескна оздоба, що гойдається над головами. Коли він падає, я помічаю фіолетові рубці на його шиї.

Навперемінно Нама й Лума підіймають у небо, і здається, що вони висять щоразу довше. Синці навколо їхніх ший перетворюються на чорні коміри, а лоби так червоніють від крові, що я боюся, що вони вибухнуть. Навперемінно наші очі стежать, як вони повисають у повітрі, призахідне сонце ховається за їхніми спинами — єдине, що утримує їх у небі.

Скільки разів? Скільки ще залишається вдихів? Скільки кісток треба зламати, щоб людина померла? Навіть Лум, непереможний і гордовитий Лум, схоже, більше не витримає.

Тедді знову киває, і люди в масках підводять Нама до його черги. Коли цього разу я дивлюся на нього, то розумію, що це повішення його вб’є. Нам, веселий власник крамниці, який уже став мені небайдужим, чоловік, що залишався незнищенним, доки був озброєний хорошим настроєм і приготованими на пару маньтов, який завжди був добрим і щедрим до світу.

Але Тедді байдуже. Він каже: «Вішайте», бо в його очах це просто ще один китаєць, якого треба поставити на місце.

Чоловіки в масках діють без вагань. Вони теж знають, що цього разу Нам помре, і жадають цього. Вони вже наїлися від пуза, проте тепер у них вирує інший голод. Один із них бере мотузку. Інший штовхає до неї Нама.

Але раптом між Намовою шиєю та петлею прослизає голос, тихий і впевнений.

— Ні, — промовляє він. — Це був я. Я вбив того чоловіка.

Найперше, чого я боюся, що цей голос належить Нельсону. Озираюся, щоб глянути йому в очі, але він і досі з похнюпленою головою.

— Ти? — перепитує Тедді. Він звертається до Лума.

— Я, — відповідає Лум.

— Ні!

Не знаю, хто це вигукнув, — Нельсон, я чи, може, навіть Джов. А можливо, й усі разом. Лумове зізнання повертає нас до тями, і тепер до всіх приходить убивче усвідомлення всієї тяжкості його вчинку.

Тедді сяє.

— Це було не так уже й важко. Правда, джентльмени? — він підходить до Лума та плює йому в обличчя. — Отже, це ти все спланував. А решта цих патлатих тобі допомагали?

— Ні, — каже Лум. — Я був сам. Вони не брали в цьому жодної участі.

— Ні!

Знову хор наших голосів. Але це вже не має значення. Лумове зізнання накреслило те, що станеться в заключному акті.

— Це не він, — хрипить Нам з-за мотузки. — Я. Я вбив того чоловіка.

Я знову дивлюся на Нельсона. Як нам це зупинити? Вони обоє брешуть. Обоє намагаються врятувати один одного. Поразка, яка читається в його ще й досі похнюпленій голові, говорить мені, що він теж не знає відповіді.

— Ти зробив це? — запитує Тедді. — Ви вдвох?

— Ні, — вже чіткіше промовляє Нам. — Я сам.

— Він бреше, — каже Лум. — Це зробив тільки я. Можете відпустити їх.

Тедді пильно дивиться на них двох. Потім повертається, щоб оцінити поглядом решту — мене з переляканими й витріщеними очима, Нельсона з опущеними плечима, Джов, який молиться до неба, — і в нього викривляється губа.

— Байдуже, — промовляє він. — Уранці ви всі відповісте за скоєне.

12

Хочеться кричати. Кричати якомога гучніше, аж доки моє нутро не вискочить назовні та я не втону у власній крові. Я хочу розірвати свої пута, повалити дерево, до якого прив’язана, зрівняти ліс із землею. Хочу виколоти очі всім, хто заподіяв мені біль. Приємно злитися, а ненавидіти ще краще. Я могла б загубитися тут, і жадаю цього страшенно. Сидіти в болі, аж доки поглину його в себе й він стане мною.

Мені пригадується запитання Сваллов, ще й досі таке ж делікатне та незакрите для мене, як і тієї ночі, коли я мала взяти свого першого клієнта в борделі: «Чи є якесь місце, де ти хотіла б бути?».

Таке місце залишилося тільки одне. Я дотримуюся поради Сваллов і знову починаю летіти в такому самому екстазі й маренні, як тоді, коли перетнула океан у бочці з вугіллям, аж доки не опиняюся на запилених сходах перед червоною будівлею з дахом арахісового кольору.

Але школа порожня. Натомість є лише майстер Ван, який чекає перед класною кімнатою, ніби це звичайний вечір і він щойно закінчив заняття. Коли я бачу його ласкаве обличчя, то падаю на коліна. Зморщок стало більше, ніж я пам’ятаю.

— Я постійно думав, коли ж ти повернешся додому, — промовляє він.

— Я старався, — відповідаю. — Дуже старався.

Майстер Ван бачить, як я никну. На його обличчі немає осуду. Одного разу він знаходить на своїх сходах безпритульного. З першого погляду розуміє, що ця дитина без матері, а може, навіть і без батька. У неї сумне