Читати книгу - "Метаморфози"

Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі

Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

/680/ Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї

Інаха донька{450} у почті яснім підійшла і край ложа

Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —

Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.

/690/ І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий,

Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола

Втишує всі голоси{451} й закликає до мовчанки пальцем.

Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс,

І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.

Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула

Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!

Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.

Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання,

Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,

/700/ Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала, —

Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.

Радісно з ложа критянка встає і здіймає до неба

Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.

Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона

Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:

Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні,

Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.

Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:

Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення

/710/ Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.

Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.

Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:

Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.

Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав

Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.

Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди

Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.

Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —

Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.

/720/ Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану

Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!

Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,

Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.

Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?

Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне.

Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже, —

Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди

Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —

Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити, —

/730/ Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!

Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,

Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.

Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,

Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.

Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда

Крит наш виховує? Сонця дочка{452} тут бика полюбила, —

Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати,

Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати

Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,

/740/ Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!

Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,

Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється, —

Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви

Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,

Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?

Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,

Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!

Тільки надія і живить любов, і її викликає,

/750/ В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,

Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість

Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама вона рада —

Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий

Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе.

Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:

Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:

Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,

Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти.

На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:

/760/ Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,

Та не з’єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.

Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,

Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?»

Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта

Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.

А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді, —

Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне

Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:

Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін

/770/ Факелів шлюбних: