Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Навряд чи когось на льоду цікавить шайба в першу хвилину. Гравці перемішуються, коли несуться до воріт протилежної команди. Можливо, хокеїсти "Скалозубів" нападають одночасно — я точно не знаю, бо Резник мчить трохи віддалік, — але й "Барси" відбивають атаку скоординовано і...

... безжально.

Я не знаю, як опиняюся так близько до скляного захисту.

Куліо розбиває скло протилежної перегородки власним тілом і осідає не одразу, і зовсім поруч із ним Стоянов стоїть на колінах.

Дивлюся на них тільки мигцем, бо Резнику теж перепало і він проїжджає на коліні, зупиняючись упритул до бортика з нашого боку, просто біля прорізу.

А потім я бачу, як Стоянов хапається за горло, і навіть рев фанатів не здатний заглушити крики Уланова і Хогая.

Кров юшить з горла Стоянова, тому що частина воріт перерізала його шию спереду.

Коли Уланов та інший лікар вибігають на лід, Куліо намагається встати, але тут же відключається.

— Рито, — реве Корній зовсім нелюдським голосом, — швидко, ти перевіряєш Резника. Швидко, перевір, глянь!

Мій начальник навіть не повертається в мій бік, він вилітає на біле плато і вказує, куди нести носилки. Хогай, плюнувши на все, проривається до Стоянова.

Попри те, що я покірно крокую до льоду і кожен крок здається подвигом, я помічаю, як Кувалда активно розмовляє з рефері та як Резник спостерігає за противником.

Він усе ще стоїть на одному коліні.

Я підходжу до самого краю — туди, де все біліє за бортом, — і капітан "Скалозубів", який сидить зовсім поруч, повертає до мене голову.

Я не зможу ступити на лід — нізащо й ніколи, — але кожна моя клітинка волає про те, що з Резником щось не так, тож я опускаюся на коліна швидше, ніж встигаю подумати.

Опускаюся не на підлогу за бортиком, а на поверхню з льоду, і повзу кілька секунд до Артура. Дивлюся тільки на нього.

Прямо над цим відрізком встановлено камеру. Ми хоч трохи перебуваємо в сліпій зоні, але є безліч камер зверху, і камера прямо навпроти постійно рухається, тому я закриваю нас спиною.

Шолом — неприємний на дотик, а прозорий візор трохи покосився. Резник намагається дивитися на мене абсолютно застиглими й нерухомими очима.

О Господи, він намагається дивитися трохи ясніше, але не завжди вдається.

— Артуре, — починаю я белькотати проти волі. Коліна тремтять.

Я просовую пальці під ту частину шолома, що більш-менш вільна, а Резник перехоплює моє зап'ястя.

Коли він відлітав убік, була можливість вдаритися тільки головою. Ніяка інша частина тіла постраждати не могла.

Мені хочеться закричати від жаху, коли я повторно запускаю пальці під шолом, і Резник їх чіпляє і відсуває, але я цього разу намацую щось тепле і мокре...

У нього йде кров, отже, точно пошкоджена голова.

— Артуре, зараз, зараз, стій спокійно...

Але ж він навіть не стоїть, він спирається на одне коліно. Весь цей час, відколи відлетів.... Резник так і не підвівся.

Його пальці стискають мої, а долоня погладжує мою, м'яко і навіть ніжно.

— Тихо-тихо, Рито.

Що "тихо-тихо", ми тут уже цілу хвилину незрозуміло чим займаємося замість того, щоб робити потрібні дії!

Моя спроба повністю відчепити шолом закінчується тим, що Резник знову ніжно погладжує мою руку.

— Я прошу тебе, — його очі на мить стають ясними, — я... ... тебе... Куліо — аут, Стоянов — аут, залишаємося Марк і...

— Ні! — мені ніби з горла шкіру здерли, бо говорити спокійно я не в змозі.

Бо я одразу розумію, про що Резник просить — щоб він залишився на льоду і дограв.

— Куліо — аут, Стоянов — аут, — сірі очі навіть не може розплющити до кінця, але йому вдається це зробити з помітним зусиллям, — залишилися Марк... і я... Рито, прошу... тебе.

— Ні-ні-ні. Ні!

Хочу обхопити його обличчя і не хочу ніколи відпускати холодну долоню.

Він навіть не підвівся, коли долетів! Навіть не підвівся. Крапля крові ще в мене на пальці. Найголовніше, щоб із ним усе було в повному порядку. Все інше неважливо!

Я не дозволю, не дозволю — це ж мій Резник. Мій гидкий нахабний хам і грубіян

— Ні-ні-ні, — шепочу я.

Я обертаюся: Куліо вже помістили на ноші, а Стоянова... Його оточили десятки людей, і серед них видніється навіть Кувалда і другий нападник "Барсів". Ципа, який отримав раніше травму і перемовляється з капітаном протилежної команди, повертає голову в наш бік.

— Ні, Артур, — практично верещу я і намагаюся вирвати руку із захоплення, але рухаюся дуже обережно. Щоб навіть якщо верхня камера і зачепить наш кут, залишити видимість нормального ходу речей.

— Рито, — рівно вимовляє Резник, але потім його язик злегка заплітається, — благаю тебе, я... благаю тебе... прошу тебе... Я підведуся і докатаю. Допоможи... мені, — шепоче він майже беззвучно.

Так, я маю допомогти йому, тільки щоб він залишився здоровим, а не навпаки!

Він злегка розгойдується.

Але сірі очі, серйозні й злиплі, дивляться мені просто в душу.

Я знаю, що вони хочуть сказати. Знаю краще, ніж будь-хто інший.

Лід — це все або нічого.

Я стискаю шолом з обох боків, а його долоня все ще перебирає мої пальці. Серце стискається, і якщо я не можу плакати прямо на арені, то серце плаче за мене, глибоко-глибоко всередині, — там, де ніхто не бачить.

Я... допоможу Резнику.

— Д-добре, — киваю я, зображуючи впевненість. — Добре-добре. Докочуй, — шепочу я. — Я тебе ненавиджу. В-відпусти, відпусти мою руку.

— Не хочу, — шепоче він і підіймає мою долоню до свого рота, але я вириваю її.

Я відповзаю назад і коли випрямляюся вже за бортиком, то й Резник повільно підводиться на ноги.

Уланов навіть не повертається до мене, коли влітає з іншого отвору, а Корній дивиться напружено та нервово.

— Усе гаразд, — швидко вимовляю я. — Резник — у нормі.

— Правда? — перепитує інший лікар, а я впевнено киваю, засовуючи руки в кишені.