Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— А споримо, що здам усі п'ять іспитів не менше, ніж на «4» бали?

— А давай, - ризикнула я. - На що?

— На одне моє бажання чи на ваше, — хитро сказав, а сам подивився з-під лоба підозріло так.

— Я сподіваюся, воно не… ну нормальне те бажання? - захотілося якось убезпечити себе, хоча не дуже вірила, що Вовка зможе усні іспити здати хоча б на «4». Письмові міг списати.

— Скажімо так, воно реальне і дуже приємне…, - либа, як у Чеширського кота, більша, ніж він сам.

— Приємне для кого? - вирішила уточнити.

— І для вас, і для мене.

Жанна Григорівна попереджала, що усні іспити – це конкретний винос мозку та розправа ще та, але я якось не вірила. Даремно. Ще коли я виконувала роль члена комісії, куди не йшло, але коли мала бути екзаменатором… Мамо моя люба! Перші десять учнів пройшли на ура: і оцінки хороші, і гідні відповіді. Все тому, що першими йдуть ті, які знають та впевнені у своїх силах. Потім втомилася я, мій мозок, організм і діти перенервувалися так, що начебто й знає учень, а все одно клинить на найпростішому. Пробую ставити питання, щоб підказати, - ще більше заплутую. Як я вижила – не знаю.

Ще складніше (морально), коли іспит складав мій клас. Зранку потрібно прибігти й почати з черговими готувати кабінет до іспиту. Діти ретельно прикрашали стіл квітами, щоб за великими оберемками троянд та ромашок не так було видно, як проходитиме шпигунський процес списування. Я ж турбувалася, щоб вистачило води й усі дійшли до того екзамену. Так, деяких доводилося будити. А потім разом з усіма учнями класу, немов і мені треба тягнути той квиток та щось готуватися відповідати, простоювала під дверима кабінету, в якому проходили ці злощасні «катування».

Разом з усіма переживала за кожного. Кого втішала, з ким ділила успіх, кому валеріаночки накапати, кому водички, а кому і в лоб своєчасно. Діти не гнівалися, бо знали, що я їх так люблю.

Останній іспит з географії проходив у середу. Директор із завучем Оленою Дмитрівною та екзаменатором Жанною Григорівною посіли почесні місця за столом, заставленим квітами, і я полегшено зітхнула – цей іспит залишилося пережити, і можна буде трохи відпочити. Тим більше, що Жанна Григорівна обіцяла мені не допитувати дітей із пристрастю, хоч і погрожувала їм зробити це майже на кожному уроці четвертої чверті, щоби боялися та вчили хоч щось.

По переляканому погляду Лізи Гаврилюк я зрозуміла, що їй погано, або хтось не зміг без сюрпризу.

— Лізочка, що, погано? Не хвилюйся так, все буде добре. Всі навчалися, складали іспити й від цього ніхто не помер, - почала я заспокоювати дівчинку.

— Скворцов… Нема, – намагалася пояснити Ліза. Вона завжди відзначала відсутніх у класі й за старою звичкою на іспитах теж перед початком звіряла всіх за списком.

— Як нема? Мабуть, спізнюється. Зачекаємо, найімовірніше, скоро буде, - переконувала я чи себе, чи своїх учнів. Але половина класу вже здала, додому Дімі дзвонили, але його не було. Хлопці, ті, що першими склали іспит, бігали до Скворцова додому, але там було глухо, як у танку. Бракувало лише таблички, вивішеної на дверях: «Всі пішли на фронт». Вже Вова звитяжно вийшов героєм з кабінету, нахабно підморгнувши мені й оголосивши, що здав на «5», а Скворцова все не було. Вова взагалі здивував мене із цими іспитами. Та й не лише мене.

Те, що він може добре здати математику, я здогадувалася – заняття не могли пройти даремно. Але інше… І так зоряно! Не треба розповідати, який шок був не тільки в екзаменаторів, а й у всього класу, коли Вова після «4» за диктант та «4» з математики, решту всіх іспитів склав на «5».
Ось і після географії Вова переможно посміхався, а я панікувала. Він швидко прочитав тривогу на моєму обличчі.

— Соня Костянтинівна, розслабтеся. Якщо ви переживаєте про бажання, то я всього-то хотів, щоб ви погодилися відремонтувати свою квартирку. Нічого крамольного.

— Вова, до чого тут це? Скворцова немає, - викрутилася. Хоча й з цього приводу я теж хвилювалася.

І тут підбігли дівчатка й потягли мене на другий поверх, торохтячи навперебій, що це дуже важливо. Скворцов стояв у центрі кабінету 214 у порваних штанях та розірваній сорочці, весь подертий, червоний та спітнілий від тривалого марафону, але посміхався.

— Діма, ну ти в ударі! – я навіть не могла підібрати слів, мізкуючи, де міг так відзначитись мій вихованець.

— Софіє Костянтинівно, ви не повірите. Таке сталося! Таке! Мене ледве собаки не роздерли... Але я втік! – тараторив Діма.

— Те, що тебе хтось драв, я помітила, - було смішно й грішно. – Хоч не вкусили?

— Хто? – не розумів Діма.

— Собаки, – уточнила я.

— Ні-і-і-і. Не вкусили. Тільки дряпнули там…

— Де?

— Ззаду. Не покажу.

— Значить так, у такому вигляді ти не можеш іти складати іспит, тож почекай, - я кинулася за Андрієм Зайцем, оскільки той був такого ж зросту й комплекції, що й Скворцов, тому міг на якийсь час позичити одяг нещасному, загнаному псами Скворцову. Дівчатка збігали за медсестрою, і та швидко замазала зеленкою рани Діми. Хлопець здавав географію останнім. Коли ж він вийшов з кабінету, де проходив іспит, усі вимагали розповісти не яке питання йому дісталося, а що з ним сталося до самого іспиту, до зустрічі з собаками.

Виявляється, Діма вирішив заощадити й зранку поліз за паркан приватного будиночка, щоб нарвати чудових троянд. Він давно їх через паркан помітив. А там, крім трояндочок, три песики не прив'язані блукали. Думав, перестрибнув назад через паркан – і все. Ні, песики теж перестрибнули й загнали хлопця аж за три квартали, поки той не сховався від них. Від одного собаки довелося відбиватися тими самими поцупленими трояндочками.

— Ех, такі трояндочки красиві були. Я їх вам, Соня Костянтинівно, хотів притарабанити, – розчаровано скаржився Діма. - Але усьо, нема...

— Коли ти вже навчишся, що крадене завжди виходить боком, - повчала я.