Читати книгу - "Найкраще в мені"

Минулого року через кілька днів після річниці Довсонової загибелі вона їздила до Орієнтала. Звернувши з дороги коло кладовища, вийшла з машини й дійшла пішки до останніх рядів, де на невисокому пагорбі купкою росли пишні дерева. Там спочив Довсон — подалі від решти Коулів, подалі від Беннетів, Кольє й Боннерів. Стоячи коло простого надгробка, вона роздивлялася свіжі лілеї, принесені сюди невідомо ким, і їй спало на думку, що якщо за примхою долі її поховають на цьому кладовищі, вони з Довсоном знов будуть разом, і їхні душі віднайдуть одна одну — як було в житті, і не раз, а двічі.

Ідучи назад, вона зробила невеличке коло, аби вшанувати пам’ять доктора Боннера від Довсонового імені. І там, коло надгробка, вона побачила такий самий букет лілей. Певно, це Мерилін Боннер постаралася — щоби подякувати за все, що Довсон зробив для її сина, Алана, і від усвідомлення цього очі її наповнилися слізьми, коли вона поволі поверталася до авто.

Її спогади про Довсона не тьмяніли з плином часу, а почуття до нього — навіть поглибилися. Якимсь дивним чином любов до нього наснажувала її для боротьби з труднощами протягом цих двох тяжких років.

Тепер, коли вона сиділа в себе на ґанку, і вечірнє сонце скоса пронизувало верхівки дерев, то подумки, заплющивши очі, слала йому мовчазні привіти. Вона пригадувала, як він посміхався, якими були на дотик його руки, як вони були разом у ті останні дні. І завтра — вона знала це — ці спогади лишаться так само яскравими й живими. Забути бодай щось, бодай дрібничку з тих днів видавалося їй страшною зрадою, і якщо вона була винна йому щось, то вірність — таку вірність, на яку був колись спроможний він, якою він жив усі ті роки розлуки. Вона покохала його раз, і покохала знов, і її почуття ніколи не зміняться. Зрештою, він повернув її до життя — в такий спосіб, якого вона не чекала й не могла навіть уявити.

* * *

Аманда поставила лазанью до печі і взялася кришити салат, доки та готуватиметься. Додому повернулася Анет, а за пару хвилин після того — і Френк. Мала, безперервно теревенячи про ночівлю в подруги, прикрашала пиріг.

Невдовзі в товаристві трьох приятелів прийшов Джаред. Швидко випорожнивши склянку води, він побіг прийняти душ, лишивши друзів грати на приставці у вітальні.

Лін приїхала на півгодини пізніше. Несподівано — також з парою приятелів. Молодь інстинктивно мігрувала до кухні, Джаредові приятелі загравали до Лін — допитувалися, що дівчата робитимуть далі й чи можна до них приєднатися. Анет обійняла Френка, який саме зайшов до кухні, й напосілася на нього з благаннями зводити її на якесь дівчаче кіно, а Френк пив свій сік з м’якушем і дражнив її обіцянками заманити на бойовик. Анет з вереском протестувала.

Аманда спостерігала за усім цим із якимсь відстороненим задоволенням, і на вустах її грала посмішка. Хоч не можна було сказати, що в ці дні вони рідко збиралися усі разом, та частими такі зібрання теж не були. Те, що вдома були сторонні, анітрохи не турбувало її — що більше людей, то веселіша вечеря.

Вона налила собі вина й утекла на ґанок. Просто перед нею з гілки на гілку перелітала щебетлива пара кардиналів.

— Ти ідеш? — гукнув її Френк з порогу. — Там усі вже з голоду помирають.

— Ти, мабуть, починай подавати, — відповіла вона, — а я за хвилинку буду.

— Тобі накласти?

— Це було б дуже мило з твого боку, — кивнула вона. — Але нехай спершу всі наберуть собі, скільки захочуть.

Френк зник усередині, і крізь вікно вона побачила, як він пробирається крізь тисняву у їдальні.

За спиною в неї знов прочинилися двері.

— Мамо, ти як тут? — Джаредів голос повернув її до реальності, і вона обернулася.

— Усе добре, не переймайся.

Він переступив поріг й обережно причинив за собою двері.

— Точно? Ти виглядаєш так, наче стурбована чимось.

— Втомилася просто, — вичавила вона з себе посмішку. — А де ж Лорен?

— Скоро приїде. Забігла додому прийняти душ.

— Їй з вами сподобалося?

— Здається, так. Пограла з нами принаймні. І, наче, лишилася дуже й дуже задоволена.

Аманда глянула на нього знизу вверх: лінія плечей, шия, худі щоки — все це досі зберігало сліди рис маленького хлопчика, яким він колись був.

Він повагався, а тоді знов заговорив до неї:

— У будь-якому разі… Я хотів про дещо тебе попросити. Ти мені того вечора так і не відповіла, — носаком черевика він несміливо покопав подряпину на долівці. — Я хотів би написати його родичам. Просто подякувати, розумієш? Якби не той донор, мене б тут не було.

Аманда опустила очі й пригадала, про що мова.

— Це природно, що тобі хочеться знати, чиє серце тобі пересадили, — промовила вона, обережно добираючи слова. — Але є вагомі причини, з яких у таких випадках зберігається повна анонімність, — в її словах була правда, хоч і не вся.

— А, — промовив він, опустивши плечі. — Так і думав, що щось таке буде. Мені казали, що йому було сорок два, коли він помер. І я просто хотів дізнатися… якою він був людиною.

О, скільки я могла би розповісти тобі про нього, — промовила Аманда подумки, — скільки всього. Після дзвінка Теннера вона підозрювала, що саме сталося, та її здогади остаточно підтвердилися після ще кількох дзвінків. Пізно увечері того понеділка Довсона відключили від системи життєзабезпечення у Східному медичному центрі Північної Кароліни. Його довго тримали живим, після того як лікарі впевнилися, що врятувати його не вдасться, бо він був хорошим донором.

Вона знала, що Довсон врятував життя Аланові — але, насамкінець, він врятував і Джареда також. І для неї це було… все. Я віддав тобі все найдорожче, що в мене було, — так він колись казав, і кожний удар нового Джаредового серця підтверджував його слова.

— Обійму тебе швиденько, добре? А тоді підемо до всіх.

Джаред завів очі під лоба, але розкрив обійми.

— Люблю тебе, мамо, — пробурмотів він, міцно обіймаючи її.

Аманда заплющила очі, прислухаючись до рівного серцебиття в його грудях.

— А я люблю тебе.

Примітки