Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Не барись, вельможний пане. Шибеничка жде.

Час вже Шелі у дорогу. Хай собі йде.

Але повішення не буде. Вельможний пан Вікторин Богуш наказують Михаїлові зв’язати Шелю конопляними мотузками й відвести до дворового карцеру на сім рази сім днів. Пан наш милосердний і ласкавий, славте його — гукає наглядач, але хами й далі мовчать. Мовчать мовчанням задушливого літнього пополудня, щомиті готового вибухнути грозою, ляснути блискавкою й ринути дощем; у їхньому мовчанні немовби чути градові хмари. Одна лиш Сальця Шельова падає вельможному панові до ніг і ану цілувати вкриті грязюкою черевики. Вікторин незадоволено відштовхує її. Ще Винярський з підбитим оком і розпухлою губою пробує галасувати, кулаком погрожує, судом лякає, але Богуш нічого собі з того не роблять. Лякай собі, лякай, поскаржся ще в округ, кидають у його бік пан Вікторин. Богдан замовкає, бо й кому мав би скаржитися? Брейнлеві в Тарнові, для якого кожне нещастя польського пана — як медом по губах? Богуші сідають у ландо й від’їжджають до Седлиськ. Не розмовляють. Лиш маленька Зося хлипає.

Повідають, що в дожинки веселяться люди.

А дожинки цьогорічні ніхто не забуде.

LVI. ПРО ЛЯЛЕЧКУ

Повідають, що в певному віці вже надто пізно для кохання. Це не так, що вже не можна кохати, бо можна. Але це вже інші кохання, холодніші, як пригаслий попіл. Є такі, що той остигаючий жар пробують роздмухати; такий вогонь бухне, однак, тільки на хвильку, а той, що дмухає, може обпекти собі вуста.

Дівчина з безбарвним волоссям прибула до двору за Шелею. Казали, що була його коханкою, але пан Богуш не звертав уваги на те, що плещуть злі язики. Наказав замкнути Якуба в карцері, а дівчину взяв до себе.

Першого дня наказав службі накрити підвечірок у саду. Забракло часу, щоб привезти цукерки з Тарнова, але спекли шарлотку й подали ще теплою, а до неї хліб з маслом і варення. Дівчина мовчки з’їла все, що перед нею поставили, і запила це чотирма філіжанками кави, до якої додала майже таку саму кількість солодких вершків. Пан Богуш випив тільки чаю з паруючого самовара; кави ані солодощів не їв він уже давно, бо печія палила його після них ще й на другий день. Тож пив той чай і дивився. Вона це? Не вона? Стільки часу минуло, й усе змінилося на світі, все, а найбільше він сам. Навіть Мальва мала мало Мальви в собі. Наче її хтось зачарував. Але як зачарувати зачаровану дівчину? А може, це була зовсім не Мальва, хоча з вигляду дуже на неї скидалася.

— Хто ти? — запитує пан Богуш, більше себе, ніж її.

— А ким ти хочеш, щоб я була? — відповідає Мальва, а голос має дуже низький, зовсім не як молода дівчина.

— Не хочу, аби ти була, ким я хочу. Скажи мені тільки, чи ти Мальва, чи просто схожа на неї?

— Можу бути Мальвою. Він теж мене так називав. Я мала бути панею в домі, так він мені обіцяв, а зробив мене лиш дівкою в хаті.

— Ти мені не відповіла. А панею будеш. Матимеш і двір, і вбрання, і коней, і слуг. Завтра накажу привезти тобі найгарніше вбрання з Тарнова або Кракова. А захочеш, то хоч би й з Відня. Я сказав приготувати для тебе кімнату поряд із моєю спальнею. Можеш піти туди, коли схочеш. Я до тебе прийду ввечері.

Мальва позбулася апатії, на її обличчі з’явився вираз дитячої пожадливості. З’їла ще трохи тістечок і мовчки пішла собі.

Уперіщив дощ і затарабанив по дахові веранди. Вікторин попивав чай і приглядався до крапель, які навскісно різали повітря й товкли осінній сад. Чай мав терпкий смак, і язик від нього дерев’янів; лише через якийсь час Вікторин помітив, що п’є саму заварку. Він здригнувся, сплюнув і побрів у дім. З вікон кабінету ще розглядав подвір’я. Закутий у колодки Якуб мокнув і звісив голову, як старий кінь.

Бо Шеля проводив дні на виду у всіх, для остраху іншим хамам. На ніч його тягли до карцеру, тобто невеличкої землянки без вікон, туди також приносили йому миску з їжею, раз на день, як собаці. Однак жінка Якуба приходила день у день із хлібом, пивом і ковдрою, якою накривала Шелю, коли йшов дощ, тобто майже завжди. Наглядач Михаїл якось побив її ліщиновою гілкою, яку мав для баб і дітей, але Вікторин заборонив йому бити її і проганяти. Зараз вона теж сиділа біля свого хлопа. Сидітиме так аж до смерку.

Часом біля арештанта сидів також пан Станіслав Богуш.

У перший день Шеліного карцеру пан Станіслав наказали привезти себе під самі колодки. Вікторин сам штовхав візочок, цікавий, чого можуть хотіти нестор роду Богушів. Від певного часу вони щораз частіше занурювались в отупіння й западали в дивні світи у власній голові. Тоді нерозбірливо бурмотіли, погляд його робився пласким, матовим, і зникала з нього та іскра, яка відрізняє очі людей від очей тварин. Пальці лівої руки стискали вервицю, яку закладають на палець, без початку й кінця, — і пан Станіслав саме так і молилися, весь час і невпинно.

Тож того ранку під’їхали під колодки Шелі. Обличчя Якуба все ще було опухлим після дожинкових подій, а під оком чорнів великий синець.

— Сину мій любий! — Старий поблагословили Якуба лівою рукою, бо праву параліч геть знерухомив. Говорили невиразно, поволі пережовуючи кожне слово, але зрозуміло й іноді навіть із сенсом.

Якуб сплюнув Станіславові під ноги.

— Якщо аж такий любий, то скажи цьому скурвисинові звільнити мене, — прохрипів він. — І нехай чимшвидше забирається, бо це не його двір.

— Сину мій любий, ти на горищі замкнув мене, аби я заріс плющем. Але я пробачаю, так, так. — Сльози потекли зморшками по обличчю старого.

— Що це вас попердолило з тим пробаченням?! Один вартий другого! Геть з моїх очей! Геть, курва, геть, геть!!!

— Ходімо, бо буде так отут плювати й гавкати, — буркнув Вікторин до Станіслава, але той тільки повів навкруг поглядом, не до кінця усвідомлюючи, де перебуває.

— Сину мій любий, — зарипіли, знову побачивши Якуба. — На горищі мене замкнув, щоб