Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Вийдіть, — наполягав Микола, відчиняючи двері. — Наш син вчинив злочин, коли напав на вас, але він уже мертвий. Нам нічого додати, окрім того, що ми вже сказали в суді.

— Я піду, обіцяю, та маю останнє запитання. Чому ви відмовилися від опіки над дитиною Олени?

Ліна зблідла. За неї відповів Микола.

— Бо ми впевнені, що то не син Петра. Тепер ідіть!

— Якщо ви так добре переконані, — кинув йому виклик Олег, — то саме тому, що знаєте, що їхній шлюб був фіктивним, і між ними не було стосунків.

— Петро сказав нам, що то не його дитина, і страждав від цього.

Микола грубо виштовхав Севчука на ґанок, чим дуже засмутив Толю. Для глухонімого хлопчика, який не розумів слів дорослих, Олег був другом, що віднайшовся, і який нагадував йому про Віталія. Він так нудьгував за своїм товаришем!

Українець вирішив не наполягати й пішов додому. Сонце хилилося за небокрай, і місто занурювалося в лілові сутінки. Захід сонця був часом, який найбільше любив Олег. У вечірньому спокої він ішов уздовж ріки Святого Лаврентія й думав про дітей Ловенців. Віталій помер, а Олена зникла десь у густому лісі. Він не чекав від Тефаняків якогось зізнання. Та все ж сподівався, що його відвідини підштовхнуть їх до роздумів. Хоча б визнали, що шлюб між Оленою та їхнім сином був за домовленістю... Через твердження Поліни її батьки, здається, переконані, що Олена винна. Вони, мабуть, глибоко ненавидять її, якщо переконані, що вона забрала в них третього сина.

Заглиблений у роздуми, Олег дійшов додому. Вже була ніч. Світло ліхтаря падало на дерев’яну лавку, на якій сидів адвокат Ляпуент із книжкою в руках. Здивований, Олег запросив його ввійти.

— Якщо я зроблю чаю, вип’єте зі мною?

— Із задоволенням, відповів адвокат, сідаючи біля металевого столу.

Він швидко роззирнувся.

— Ваша секретарка мадемуазель Лялонд знайшла цю квартиру для мене, — пояснив українець. — Дуже радий, що можу розраховувати на її допомогу. Вдячний вам, що попросили її допомагати мені.

— Просте визнання з нашого боку, — відповів Ляпуент. — Відтоді, як ви виступили свідком на процесі Александра, присяжні стали по-іншому дивитися на мого клієнта. Я спостерігав за ними, коли ви розповідали свою історію, і побачив, що вони значно змінили своє ставлення. Петро Тефаняк перейшов із розряду бідної жертви у статус злочинця, бо, напавши на вас, зоставив помирати. І це все міняє, повірте. А щодо облігації на пред’явника, яку він точно десь ховав, то тут з’являються нові серйозні мотиви, що можуть пояснити його вбивство. Хтось міг довідатися, що в нього є така сума й захотів заволодіти нею. Чому б тому задавакуватому Петрові й не похвалитися було, що в нього стільки грошей?

— Якщо Александр з Оленою не вбивали Петра, то вбивця все ще на волі.

— Так, і ним може бути будь-хто з в’язнів або й солдатів, хто знав про Петрові статки. На жаль, усе сталося в таборі для ув’язнених, і слідчі дії проводили військові, які були впевнені у винуватості Олени та її коханого. Тепер уже не можна повернутися до початку, а Спіріт Лейк із кожним днем порожніє. З тисячі двохсот в’язнів, які були там на початку року, лишилося щось близько трьохсот. Справжній вбивця ймовірно вже давно виїхав звідти.

— Але це не є підставою стверджувати, що крадіжка є мотивом злочину, хіба ні?

— Правильно! Моїм завданням сьогодні є направити присяжних на інший слід, на слід достатньо значущий, щоб виникли достатньо вагомі сумніви у винуватості мого клієнта. Але визнаю, що це буде нелегко. Прокурор у своєму виступі точно скаже, начебто Олена довідалася, що облігація на пред’явника в Петра і захотіла повернути свою власність.

— І вбила б його для цього?

— Не лише за це, а й щоб стати вільною. Я виступаю тепер адвокатом диявола, та для сторони позову — прекрасна можливість. Отримавши назад свої гроші й позбувшись набридлого чоловіка, вони з Александром стали б вільними й фінансово забезпеченими, щоб почати нове життя. Мій учений колега-прокурор — маленький розумник, і ці аргументи точно становитимуть частину запитань, які він планує поставити, щоб переконати присяжних у винуватості мого клієнта. Тому що ми не маємо жодного іншого підозрюваного...

— Уся ця історія жахлива. Коли я думаю, що Олена й Віталій стали в’язнями, мені стає боляче. Ці діти з Віденського імператорського двору опинилися в концтаборі, загубленому в порожнечі. І розумію, що Віталій не витримав. Він був вразливою дитиною. Ви знали, що до війни Олена була першою скрипкою Віденського оркестру?

— Так, Александр казав.

— А тепер її звинувачують у вбивстві.

— Так, говорячи про мадемуазель Ловенець, — чому я й прийшов до вас, — хочу повідомити вам новину сам, перш ніж ви дізнаєтеся про неї із завтрашніх газет, — уточнив адвокат.

— Добру чи погану?

— Олена здалася поліції.

— Що? — вигукнув українець. — Олена в Монреалі?

— Приїхала сьогодні вранці поїздом. Мене відразу про це повідомили.

— Яка несподіванка! І що тепер із нею буде?

— Я маю зустрітися із суддею й прокурором завтра перед початком слухань.

— Думаєте, її судитимуть одночасно з Александром?

— Ні, її судитимуть окремо.

Метр Ляпуент зробив паузу. Підвівся, пройшов до вітальні в кінці квартири й повернувся до Олега.

— Навіть не знаю, що вам сказати. Можливо, коли присяжні довідаються про це, вони стануть значно прихильнішими до Александра, бо справжня, на їх погляд, винуватиця теж стане перед судом. Усі вважають, що саме Олена підбурила до вбивства Петра Тефаняка, тому що він був її чоловіком, чоловіком — остогидлим чоловіком. Зізнаюсь, що почуваюся впевненіше щодо свого клієнта, ніж вашої протеже.

— Маєте рацію. Я боюся за неї, — захвилювався Олег. — Знати, що вона так близько і не бачити її — мене засмучує. Думаєте, я зможу її відвідати?

— Я зроблю запит. Олена Ловенець не має сім’ї. Вам повинні дати дозвіл на зустріч.

— Александр знає, що вона повернулася?

— Ні, я попереджу його про це завтра, коли прийду до Палацу правосуддя. Думаю, він зрадіє й засмутиться водночас. Він так хотів, щоб жінка, яку він кохає, була якнайдалі від ненависті й шовінізму населення!

— Ви є свідком патетичної трагедії, — сумно сказав Олег. — Спробуйте швидше отримати дозвіл, щоб я міг побачитися з нею. Бідне дитя,