Читати книгу - "Майстер"

То не був дух, який наздоганяв його, позбавляючи супокою, радше фігура, що м’яко нависала над ним, огортаючи аурою материнської турботи, тінь, що приходила до нього вночі в усій своїй винятковій жіночності та ніжності. Вона лагідно заколисувала його, навіювала тихий сон у кімнаті, де не так давно жила його товаришка, смерть якої й досі змушувала його почуватися винним, і чий печальний, безпристрасний дух слідкував за ним удень, коли Генрі сидів за її письмовим столом і відкладав убік листи її лікаря та подруги своєї сестри міс Лоринг, аби потім, коли нікого не буде поряд, спалити їх у каміні.

ПІСЛЯ ДОВГИХ ПЕРЕМОВИН із американським консулом стосовно майна їхньої родички, після тривалих пустопорожніх дискусій мати й дочка Бенедикт прослідкували за тим, як було впорядковано папери Констанс і запаковано її картини та коштовні дрібнички, що їх вони залишали під опікою консула, доки він простежить за належним оформленням усіх юридичних формальностей. Квітень видався холодним і дощовитим, і жінки позастуджувались, тому якийсь час змушені були не виходити на вулицю. Коли ж вони одужали, Венеція стала зовсім іншою; дні подовшали, вітер улігся, а чимало їхніх знайомих, із тих або інших причин, повиїжджало з міста. Тому на їхній прощальний обід майже ніхто не прийшов, а Генрі за звичкою кортіло вийти з-за столу ще до дев’ятої, потиснути їм руки та поцілувати їх у щоки, якщо вони цього потребуватимуть, відкрито подивитися їм у вічі та щиро пообіцяти, що він, оскільки й досі має ключ, неодмінно простежить за тим, аби все було ретельно спаковано й відправлено, згідно з їхніми розпорядженнями, а потім віддасть ключ господареві квартири в Каса Семітеколо.

Того ж дня, коли жінки Бенедикт виїхали з міста, Генрі виявив, що вони не залишили ніяких розпоряджень щодо одягу Констанс. Він подумав, що вони мусили знати про те, що в її гардеробі та комоді повно речей, адже самі шукали там заповіт. Йому було цікаво, чи обговорювали вони з кимось цю справу, чи, може, вона вганяла їх у ще більший сум, і вони вирішили цим не займатись, а потім, перед від’їздом, їм було ніяково порушувати це питання. Та хай як це сталось, а, видно, вони залишили Генрі самотужки розбиратися з гардеробом та особистими речами Констанс. Він вирішив кілька днів зачекати, може, хтось із венеційських друзів Бенедиктів отримав від них якісь указівки щодо звільнення квартири від одягу. Коли ж із ним ніхто не зв’язався, Генрі зрозумів, що родички Констанс поклали цю справу на нього, а самі втекли, залишивши повні шафи суконь, повні комоди черевичків, білизни та інших жіночих дрібничок майже недоторканими.

Йому не хотілося подальших дискусій із приводу майна Констанс, а тому Генрі волів не звертатися з цим ні до кого з її друзів, які, він це напевне знав, швидко рознесуть новину про те, що у шафах небіжки повно одягу, тим самим заохочуючи будь-кого вільно заходити до квартири, вештатися помешканням, скрізь пхати носа, порушувати її особистий простір, який Генрі так ретельно охороняв після смерті товаришки. Уявляючи собі написаний Констанс сценарій, у якому і він, і її родички були тільки виконавцями призначених їм ролей, він зовсім не подумав про цей аспект її посмертної волі. Генрі був упевнений у тому, що вона зовсім не бажала б, аби її одяг просто викинули чи комусь віддали. Спалюючи листи Констанс, він відчував її глибоке незадоволення, а тепер, обмірковуючи, як звільнити шафи та комоди, відсутність товаришки тиснула на нього зусібіч, огортаючи важким смутком.

Він нікого не втаємничив у цю справу, крім Тіто, який, на думку Генрі, під його керівництвом буде радий вивезти залишки земного життя його колишньої господині. Він подумав, що Тіто знатиме, як розпорядитися речами. Та, коли Генрі показав йому гори суконь, черевичків і білизни, гондольєр лише знизав плечима та похитав головою. Ті самі жести він повторив, і коли Генрі припустив, що котрийсь із жіночих монастирів, можливо, зацікавиться цими речами. «Тільки не речами небіжки,— сказав йому Тіто.— Ніхто не захоче речей померлої».

На якусь хвильку Генрі пошкодував, що просто не віддав ключ господареві й не виїхав із міста. Та він чудово розумів, що невдовзі отримав би купу листів, і не лише від господаря дому, а й від усієї американської громади Венеції, у яких би запитували, що робити з речами Констанс.

Згодом Тіто стояв посеред кімнати, в якій була спальня Констанс, і палко на нього дивився.

— Що ми можемо з цим зробити? — запитав у нього Генрі.

Цього разу чоловік здвигнув плечима майже зверхньо. Та Генрі подивився йому в очі й наполіг на тому, що одяг має бути прибрано.

— Не можна його тут залишати,— сказав він.

Тіто не відповів. Генрі знав, що човен чекає, що їм доведеться разом перенести всі речі та повантажити їх у гондолу.

— Можете їх спалити? — запитав Генрі.

Тіто заперечливо похитав головою. Він прискіпливо дивився на шафу, наче був її охоронцем. Генрі здалося, що, коли б він зараз вирішив звільнити шафу від одягу, цей чоловік кинувся б на нього з кулаками, захищаючи речі своєї господині. Він гірко зітхнув і опустив погляд, сподіваючись, що безвихідь, у якій вони опинилися, змусить Тіто запропонувати якесь рішення. Доки між ними тривала мовчанка, Генрі відчинив двері й вийшов на балкон, де постояв, дивлячись на протилежний бік вулиці, на будинки та на бруківку, на яку впала Констанс.

Повернувшись до кімнати й упіймавши погляд Тіто, він зрозумів, що той хоче щось сказати. Генрі зробив підбадьорливий жест. «Усе це,— сказав Тіто,— треба було забрати до Америки». Генрі кивнув на знак згоди, а потім сказав, що тепер уже надто пізно це зробити.

Тіто знову здвигнув плечима.

Генрі висунув спочатку одну шухляду комода, потім іншу. Тіто спостерігав за його діями поглядом, у якому відчувалася цікавість, змішана з тривогою. Генрі мовчки стояв і дивився на гондольєра.

Потім він спитав у Тіто, чи знає той точне місце в лагуні, куди так часто возив Констанс, те, про яке говорив раніше, де