Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— Ну, по-моєму, так дєло било, — відповів той, і у слухавці щось грюкнуло. Мнє... — почав Сергій, але Ваня не дав йому змоги з’їхати з базару. 

— Секунду. Ще секунду. 

— Ну, давай. 

— Ти казав Тоні про компромат. 

— Про шо? 

— Ти. Казав. Тоні. Що в тебе. Є компромат. На. Забудовника, — Ваня знову спіймав себе на думці, що говорить у стилі розлюченої Мар’яни, режим «люте стерво» увімкнено. 

— Я? Нічого такого я нє говоріл, — відповів Сергій. — То малая шото попутала, — й поклав слухавку. 

Набирати його ще раз не було сенсу. Абсолютно. Ваня ледь примусив себе подивитися на Тоню, яка буквально молила поглядом про подробиці. Мала наплутала — «тєбє нє жить», «тєбє тут нє жить». Видала бажане за дійсне. Точніше, навпаки — небажане за дійсне. Яка неприємна несподіванка, але як Тоні про це сказати? 

— Там… Там трохи інша фраза була… Якщо вірити цьому Сергію. Тєбє ТУТ нє жить. Тобто в тебе грошей не вистачить на квартиру. 

— І шо? 

— Ну, це не погроза. Цього нам не довести. 

Тоня, як маленька, знову заплакала, тримаючись пальцями з довгими нігтями за подовжені вії: 

— От я знала, шо нікому вєріть... — почала вона, а потім різко розвернулася й пішла через тихий сквер. Ступала по траві, яка за допомогою інвестицій лишалася зеленою і в листопаді. 

Ну не бігти ж за нею? Він же не хлопець, якого кинула дівчина? «Ето как сказать, а єслі б Мар’яна увідєла ето чєрєз камєру слєженія?» — прокинувся внутрішній Трушин. «Пішов нахуй!» — заткнув його Гуллівер, заплющив очі й стояв так десь хвилину, трохи хитався, ніби його одного хилить сильний вітер, якого решта не відчуває. 

Потім він розплющив очі, дістав телефон і набрав Кохана. Костя обізвався після довгої паузи, під час якої Ваня вже вирішив, що той поїхав зі станції, бо вже десь четверта, а механік же пташка ранішня, яка любить простір і люто ненавидить будь-які затори і затримки. 

— База торпєдних катєров, — почулося в слухавці. 

— Ти ще не поїхав? — спитав Ваня швидко, не вітаючись. 

— Я? Та збираюся. «Фєдя» сєгодня нє поєдєт, гєнєратор сдох, я віддав пацанам, там щьоткі надо на восстановлєніє. Недорого буде. 

— Та хєр с нім, с «Фєдєй». Я хотів просто заїхати. Дочекайся мене. Дуже прошу. 

— Да?.. А шо? Ну, ладно. Коли будеш? 

— Я в центрі, стрибаю в метро і лечу до тебе! 

Поки Кохан не передумав, Ваня завершив виклик і побіг з Воздвиженки до метро. Вдарився головою об низьку рекламу барбершопу, яка нависала над тротуаром, ледь не впав, але вирівнявся й побіг ще швидше. 

* 

Хоч як він поспішав, а все одно від скверу до гаража вийшло п’ятдесят хвилин. Кохан чекав на вулиці — курив, спершись на припаркованого під стіною «Фєдю». Вже перевдягнутий у звичайний одяг, вмитий. 

— Шо случилося? — спокійно запитав він і подивився на захеканого Гуллівера, який не звик пересуватися столицею на надзвуковій швидкості. 

Ваня обперся на коліна й трохи постояв, подихав, а потім розповів усе, що знав про справу Романа Майбороди. На моменті, коли він описував поліційну підставу з «тарілочниками», Кохан підвівся й пішов відчиняти гараж, тому більшу частину розповіді довелося вести вже в кріслі від якогось «Лінкольна», під електричним обігрівачем та з великою чашкою якогось незвичного чаю. 

Механік слухав уважно, не перебивав. Лише тоді, коли Ваня закінчив розповідати про сьогоднішній візит на Воздвиженку й замовчав, Кохан прокашлявся й обережно запитав: 

— І шо ти думаєш? 

Ваня взагалі ні про не думав, він просто хотів з кимось поговорити, видихнути та скинути з себе частину тягаря від цього важкого дня. І з адекватних співрозмовників у нього лишився один Костя. 

— Я не знаю, — відповів Ваня після довгої паузи. — Виходить, що пацана дійсно скинули ті, що різали тарілки на даху. 

— Ти ж казав, що мусора просто на них повєсілі, шо оні в отказ пішли? 

— Ну, казав. Тоді мені так здавалося. А тепер не знаю. Цей чувак з «СпецБуду», він ніби… обідився на нас чи шо… Ну, не відчув я, знаєш… Хитрості. 

— Ти ж кажеш, він теж льовік. 

— Та схожий. Ну, колишній. 

— А льовікі, — Кохан підвівся й почав складати до картонної коробки розкидані по верстаку дроти, — піздят, как дишат. Сразу після присяги починають і піздять до гроба. Робота в них така — разводіть всєх. 

— Так, а сенс який? Якщо він сказав «Тєбє тут нє жить», це ж… Ну, не погроза. Просто попуск такий. 

— Якщо він такий матьорий, як ти кажеш, то він і не погрожував би ніколи. Боже упасі, ти шо! Прі камєрє с тєлєвізора? Та нє в жисть! 

Теж правильно. Ваня остаточно заплутався і вже не знав, на яку думку спертися, — справу розкрито, канал щось не хоче добивати історію другим епізодом, у них все монтажно склеїлося: вбивство, розслідування, арешт, титри. Більшого їм не треба. 

Може, написати Соколовій? Вона колись дзвонила йому щодо участі в родинному шоу, вимагала, щоби він назавтра пригнав до Києва дружину з сином, аби стрибати в мішках чи ще щось таке, але тоді з Мар’яною було вчергове важко порозумітися й він відмовив навіть генеральному продюсеру. А номер зберіг, звичайно, — такими наборами цифр не розкидуються. 

А що їй сказати? Що в справі фігурують будівельні рішали? Але ж у них не «Слідство.інфо», а просто передачка для домогосподарок, яких треба спочатку залякати, а потім показати надію на справедливість, а тоді можна сміливо тулити рекламний блок із пральним порошком. 

Кохан прибрав весь безлад й знову закурив: 

— Якщо цей твій лисий колишній мусорок в положенії, тоді получається, шо контора могла єму помочь з тими пацанами з тарілками… Та нє, дурня. 

Механік почав крокувати вздовж старого «шеврольота-малібу» без коліс. Заклав руки за спину й розмірковував уголос: 

— Хотя… Допустім… От допустім, шо пацан цей, шо скінулі с криши, шо он нашол какіє-то бумагі по їхнім справам. Ну, шось неправильне. 

Гуллівер збирався було спитати, що саме може бути «неправильним» в страхуванні, та зрозумів, що нічого про це не знає, й вирішив помовчати. Кохан був схожим на слідчого, який ходить по кабінету й обговорює справу з колегою. До