Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Один із мисливців крокнув уперед, вагаючись.

— Сер, ми не можемо… це небезпечно…

Люціус, навіть не дивлячись на нього, повторив наказ, уже гучніше:
— Я сказав відчиняйте і забирайтеся звідси!

Його голос був настільки сповнений сили й люті, що мисливець миттєво відступив назад і почав відкривати двері, хоча його руки тремтіли. Інший мисливець, вражений твердою рішучістю Люціуса, кинувся кликати допомогу. Люціус навіть не обернувся, його погляд був прикутим до важких дверей, за якими чекала його доля.

Коли двері нарешті почали повільно відкриватися, холодне повітря, наповнене запахом гнилі й темної магії, вирвалося назовні. З лазарету почулося гарчання, важке дихання і хрипи. Звідти линуло щось нелюдське.

Люціус стояв готовий до битви. Його палаючий меч світився у тьмяному світлі, відкидаючи примарні відблиски на стіни. Він був схожий на кам’яну статую, непохитну і незламну.

Двері повністю розчинилися, і раптом зсередини з диким ревом вискочило одразу кілька монстрів. Їхня шкіра була потемнілою, пронизаною чорними венами, а очі горіли червоним, як розпечений метал. Вони кинулися на Люціуса, видихаючи запах смерті й темряви.

Перший монстр стрибнув на нього, роззявивши пащу, але Люціус зустрів його ударом палаючого меча. Полум'я зі зброї розсікло чудовисько навпіл, і його тіло впало на землю, ще корчачись у агонії. За ним відразу ж кинулися інші, гарчачи і люто виючи.

— Ідіть всі до біса! — викрикнув Люціус і, обертаючи мечем, кинувся в бій.

Полум'я меча вирізало яскраві дуги в темряві, кожен удар розносив монстрів на шматки. Проте чудовиська не відступали. Вони ринулися одне за одним, наче хвилі, намагаючись збити його з ніг. Їх було багато, і Люціус опинився серед справжньої бурі кігтів, зубів і тіней.

Здавалось, кожен удар ставав сильнішим, кожен крик ворога лише підсилював його лють. Але серед цього хаосу Люціус не відчував страху чи болю. Тільки одна думка керувала ним: покласти кінець цьому жаху будь-якою ціною. Його битва виглядала майже нелюдською — наче сама доля протистояла темряві, а він був її знаряддям.

Люціус, сповнений гніву та відчаю, розкидав монстрів один за одним. Його палаючий меч був продовженням його руки, розсікаючи темні створіння з такою люттю, що в повітрі піднявся густий запах паленої плоті. Кожен його рух був наповнений ненавистю, кожен удар — пам'яттю про тих, кого він втратив.

Але монстри продовжували прибувати. Їх було надто багато. Один із них зі спритністю звіра вчепився в руку Люціуса, зуби вп'ялися у плоть, пробуджуючи гострий біль. Другий напав знизу, схопивши його за ногу й потягнувши на землю. Третій, здавалося, виник із темряви, стрибнув на спину, роздираючи кігтями тканину та плоть.

Люціус, захлинаючись криком, змахнув мечем, але раптом його рука ослабла. Один із монстрів вибив зброю з його рук. Меч із дзвоном впав на кам'яну підлогу, залишаючи його беззахисним.

Та навіть без зброї Люціус не зупинився. Його кулаки били з такою силою, що монстри відлітали в сторони. Він рвав їх своїми руками, кров темних створінь змішувалася з його власною, стікаючи по обладунках. Але кожен його рух ставав все повільнішим. Сили залишали його, а монстрів ставало все більше.

Вони оточили його, мов голодні хижаки, і кинулися вперед одночасно. Люціус відчув, як їхні пазури впиваються в тіло, як їхні зуби пробивають його броню. Він стояв, схиляючись під вагою темних створінь, але не падав. Його очі горіли так само, як і раніше — полум'ям незламної рішучості.

Монстри ніби чекали чогось. Вони утримували його, шиплячи й гарчачи, але не добивали. Люціус, скутий, обвів їх поглядом, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Біль затьмарював свідомість, але в його серці залишалася незламна впевненість: він боровся до останнього. Його останній день не буде безглуздим, його жертва не буде марною.

І тоді, у хвилину тиші серед хаосу, Люціус прошепотів крізь кров і біль:

— Якщо це кінець, то хай він буде славним.

Його тіло почало слабшати, але дух лишався міцним. Навіть оточений ворогами, він залишався воїном — останнім променем світла серед цієї темряви.

З темряви з'явився Мор, його силует проступав крізь хаотичну купу монстрів, які утримували Люціуса. Він рухався повільно, кожен його крок був наповнений зловісною впевненістю. На обличчі грала широка посмішка, мов у хижака, який насолоджується здобиччю.

— Цей день настав, — його голос лунав холодно і владно. — І кого я бачу? Вбивця моєї сім’ї, той, хто відібрав у мене все, чим я жив. А зараз ти тут, на колінах, принижений. Хіба це не іронія? — Мор зупинився перед Люціусом, схиливши голову трохи набік, мов милуючись ним.

Люціус, весь у крові, підвів свій змучений погляд. Його очі палали люттю.

— Ти ще хто такий? — прохрипів він.

Мор лише хитнув головою, зберігаючи свою жахливу посмішку.

— Забув? Того дня у лісі… Ти вбив мою матір. Ти навіть не помітив, що у неї був син.

Очі Люціуса на мить широко розплющилися. Його голос видав суміш здивування та жаху.

— О творець… у неї… у неї ще був син? — пробурмотів він.

Мор кивнув, його посмішка стала ще ширшою.

— Так, у неї був син. І зараз цей син стоїть перед тобою. Ти відчуваєш це, Люціус? Відчуття втрати сім’ї? Біль, який випалює твою душу? — його голос був спокійний, майже ніжний, але кожне слово було схоже на кинджал, що проникає в серце.

Люціус затремтів від люті.

— Це ти? Це ти їх убив?! — закричав він, намагаючись вирватися з рук монстрів, які міцно тримали його.

Мор нахилився ближче, його обличчя стало тінню, що нависла над Люціусом.

— Так, це я. Я власноруч керував ніжним тілом твоєї коханої, коли вона провела своїми кігтями по горлу твого маленького сина. — Він зупинився, насолоджуючись ефектом своїх слів. — Я бачив усе це її очима, відчував її руками. Це був момент справжнього тріумфу.

— Ах ти виродок! — Люціус зібрав усі свої сили і харкнув просто в обличчя Мору. Його тіло, знесилене битвою, напружилося, намагаючись прорватися до свого ворога. Але монстри намертво тримали його, стискаючи так сильно, що здавалось, кістки тріщать.