Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Всюди квіти і стрічки, стрічки, стрічки... Вони тріпотіли на вітру різнокольоровим морем, поки посеред площі під звуки скрипки, барабана й флейти хвилювалось інше море — ельфів.

Туди ми й попрямували.

Атмосфера веселощів передалась і нам. Ми танцювали, залишивши всі клопоти на завтра, і просто дозволили собі побути щасливими тут і зараз. Один раз я помітила серед натовпу Даніеля, що кружляв у танку разом зі світловолосою ельфійкою. Не помітивши нас, вони зникли у морі облич знову.

Я не знала, як довго ми танцювали під веселий ритм барабанів, але коли сонце остаточно сховалося за обрій, небо потемніло й засвітились зорі, хтось із натовпу вигукнув:

— Запалюй сонце!

Здригнувшись від несподіванки, я перевела погляд на солом’яну споруду. Інгрід поруч схопилась за мою руку, коли нас знову понесло натовпом ближче до «сонця».

Там уже стояв виряджений у найкраще вбрання стрункий, але явно немолодий ельф — мабуть, очільник міста. Він коротко подякував небесному світилу за благодать на їхніх землях і попросив про щедрість на наступний рік. Потім запалив смолоскип і підніс його до статуї. Я почувалась дивно, спостерігаючи, як вогонь торкається сухої соломи.

За мить вона спалахнула. А з нею — і я.

Натовп голосно охнув, відсахнувшись від мене на кілька кроків. Я чула тріск багаття, що охопило статую, і здивовані перешіптування жителів Альвгейму, поки намагалась вгамувати магію, та вона знову не слухалась. Я відчувала її радісний спів, поки вся, від маківки до п’ят, яскраво світилася теплим золотим сяйвом.

— Соль...

— Це Соль?

— Хіба вона не в Мідгарді?

— Казали, наче вона зникла...

Я не слухала. Усі думки пропали. Сила вирувала у тілі, п’янка і солодка. Я віддавалась їй, сповнюючись ейфорією, поки не почула знайомий голос:

— Єво! Єво!

Крізь щільний натовп до мене пробивався Асгейр. Помітивши його стривожене обличчя, я лише тепер зрозуміла, що Інгрід поруч більше немає. Ельфи відтіснили її, розглядаючи мене так, ніби я була цікавим музейним експонатом.

Аж ось до моєї сяючої сукні потягнулась перша смілива рука. За нею друга. І третя. Здавалося, кожен хотів торкнутися мене, урвати собі шматочок дива. В крові заструменів жах, і я спалахнула ще яскравіше.

Загарчавши від гніву, Ас нарешті дістався до мене. Він відбив чужі руки і схопив мене в обійми. За мить центральна площа міста зникла.

Відчувши знайому прохолоду, я втягнула в легені повітря й зітхнула. Кілька ударів серця, і ми вже стояли на березі річки, де тренувалися вдень. Тут не було чути ні благоговіння натовпу, ні тріску полум’я — лише десь вдалині завзято кумкали жаби. Повільна течія віддзеркалювала зорі й ріжок Місяця, а легкі хвилі набігали на зелений берег.

— Як ти себе почуваєш?

Опустившись на траву, Ас всадив мене собі на коліна і обхопив, утримуючи від падіння. Я підняла руку, роздивляючись золотаве світіння, що чимдалі більше тьмяніло.

— Уже краще. Пробач, я не змогла контролювати це...

— Ти дивовижна.

Спіймавши мою долоню, Асгейр підніс її до своїх губ. У грудях знову запалало, але вже зовсім з інших причин.

— Я злякалась там, на площі, — прошепотіла я. — Коли вони потягнулись до мене, мені здалося...

— Знаю, — пробурмотів він, коли я урвалась. — Я б не дозволив їм нічого зробити.

— Знаю, — луною озвалась я. — Все було, як в тумані, але я чула твій голос.

Замість відповіді Асгейр розстібнув кілька верхніх ґудзиків сорочки. Я здивовано спостерігала, як він обережно витягає з-за пазухи яскраво-червону квітку рути. Тонкі, мов колючки, пелюстки скидалися на промені призахідного сонця.

— Я не казав тобі раніше, — тихим шепотом озвався Ас, тримаючи квітку між нами, — але з першої миті, як побачив тебе у тому провулку з перевертнем, я зрозумів, чому не шукав нікого тисячу років. Чому ніхто не зачіпав мене.

Піднявши на воїна погляд, я відчула на очах сльози. Рука завмерла на тендітних пелюстках, коли він продовжив:

— Я нікого не шукав, бо тебе ще не існувало. Я чекав... тебе. З тобою я ожив.

— Асе... — прошепотіла я, приймаючи квітку. Він віддав мені її без вагань.

— Я кохаю тебе, Єво.

Зачувши жадані слова, я не стримала сліз. Вони заструменіли по щоках, спадаючи на наші руки й сорочку Асгейра. Я досі ледь світилася, тому краплі, що просочували чорну тканину, осяювали її спалахами золотого світла.

— Але пророцтво... — я запнулась, не бажаючи зараз згадувати про смерть.

— Я буду воювати навіть з Гель, якщо вона колись прийде за тобою, — твердо промовив він.

Я вірила йому. І, більше за всі страхи, хотіла жити — тут і зараз. Хотіла відчувати, кохати, віддавати всю себе, отримуючи натомість не менше від Асгейра.

Сміливі поцілунки сповнювались вогнем. Вільних від кайданів і сумнівів минулого, нас більше ніщо не стримувало. Я розстібнула сорочку Асгейра до кінця й спустила її з широких плечей, вздовж рук і далі, поки вона не впала на землю. Провела долонями по м’язах, що перекочувались під шкірою, і поцілувала у плече.