Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

«Лиловый негр» (всі присвячені Вірі Холодній), «Сероглазочка», «Минуточка», «Я сегодня смеюсь над собой», «За кулисами», «Панихида хрустальная», «Дым без огня», «Бал Господень», «Пес Дуглас», «О шести зеркалах» та інші, деякі й у співавторстві написані. Враховуючи, що він «ішов нарозхват» і популярність його наростала, як лавина, його почали запрошувати в Петровський театр, в кабаре «Жар-птиця». У газетах «Рампа и жизнь», «Театральная газета» появилися про нього вже захоплені і просто хвалебні відгуки.

Всіх дивувала його незвичайна популярність, що її критики вже почали називати загадковою. І популярність – що дивно, – була незмінно високою у будь-якій аудиторії. Спершу шукали зачіпку в тому, що його творчість нібито «відобразила кризу духовної культури суспільства». Велемовно і… малозрозуміло. Інші називали його вірші надто індивідуалістичними – що було так, – а вони, мовляв, припали «кожному до смаку і до вподоби».

Працював артист серйозно, старанно і наполегливо, хоч вірші його й здавалися ніби написані на ходу, «на льоту». Писав він їх циклами, як різні «варіації на тему», а відтак у нього виходила своєрідна галерея символів того самого образу, що ставав стрижнем добірки. Людські емоції поет умів переносити навіть на неодухотворені предмети – це підкупляло, робило кожну річ ніби «живою», принаймні надавало їй емоційної барви; він щедрим був на екзотичні назви та несподівані порівняння, і світ з-під його пера виходив не грубим, матеріальним, а екзотично-поетично-ефемерним, наче й не матеріальним, а якимось казково-фантастично-повітряним, що сприймався як реальний світ – цим автор і виконавець теж підкупав своїх слухачів, яких занурював у свій вигаданий, красивий світ, як начебто у реальний і водночас ніби «потойбічний». Особливо він любив змальовувати у своїх пісеньках-«арієтках» самотню людину, показуючи, яка вона беззахисна перед огромом грізного, безсердечного і, звичайно, безжалісного світу. І цьому світу байдужа навіть смерть близької людини, чиєсь горе і туга, розлука з коханою (коханим), страдницька любов без відповіді тощо. Навіть банальна зрада може бути – принаймні за віршами «руського П’єро – страшною трагедією у масштабах маленького всесвіту окремо взятої людини. Ось чому його пісеньки припали кожному до душі і знайшли у них, душах слухачів, такий щирий і живий відгук. Кожен бачив ceбe, маленького і безжалісного в цьому недоброму світі. Руський романс на той час, як корабель, який довго борознить морські простори, обростає черепашками та різними «прилипалами», так і романс обріс штампами, традиціями тощо – пісеньки П’єро Вертинського були вільними від таких «черепашок і прилипал». Поет запропонував свіжі речі, чисті, витончені, вигадливі, пов’язані з естетикою найновіших тодішніх течій у мистецтві взагалі й у культурі зокрема та в пісенній творчості. У Вертинського кожна річ була художньою і водночас авторською, себто такою, яку міг тільки він створити і яка належала тільки йому.

Досить легко і, що називається, сходу йому вдалося виформувати новий жанр (на це в інших поетів і цілого життя здебільшого не вистачає), той жанр, якого до нього і не було в літературі…

Із зізнань самого актора (з його розуміння власної манери виконання і творчості):

«Я був більше, як поет, більше, як актор. Я пройшов по нелегкій дорозі новаторства, створюючи свій власний жанр».

І це було справді так: те, що запропонував Вертинський, російська естрада до нього не знала – в цьому була і його велич як поета й актора, і новаторство, і причина його неймовірного злету та успіху.

Привабливими були для тодішньої публіки – 1915–1916 роки – і особливий стиль Вертинського, і навіть його сценічна маска. І що з того, що П’єро – буфон комедії дель арте, маска з італійсько-французького трагіфарсу, що ближче до гротеску, аніж до ніжної лірики, що з того, як у Вертинського навіть П’єро підійшов для виконання ліричних і навіть трагічних пісеньок про любов, дружбу і навіть смерть. У мистецтві початку XX століття всі творці шукали маски, адже глядач охоче йшов «на маску», і це багато хто уміло використовував, але вершини тут сягнув тільки він, Олександр Вертинський. Маяковський, аби привабити глядача, використовував жовту кофту (теж своєрідна «маска»), Блок – оксамитову блузу і кучері, Северянин – екзотичну позу, а все це разом узяте – пошуки своєї маски, а відтак і свого місця у культурі. Штучна личина уособлюється з маскою того, хто в неї вбрався, з образом, який маска і відтворює. (Варто наголосити: поезія Блока, зокрема його драма «Балаганчик» та цикл віршів «Маски», і допомогли Вертинському у створенні його сценічної маски, яка в свою чергу йшла від маски П’єро, але згодом успішно й щасливо її переросла.)

А втім, сам артист якось «зізнавався»: грим народився спонтанно, під час його роботи в санітарному поїзді, коли він разом з іншими молодими санітарами, не байдужими до мистецтва, давав концерти – невеликі, «домашні», для поранених. Там грим на сцені був просто необхідним, хоча б задля того, що молоді і недосвідчені виконавці, санітари військового пересувного госпіталю, не зовсім були впевнені у собі і навіть губилися перед помешканням, що його щільно заповнювали поранені. Так ось образ клоуна П’єро, який знав, що таке страждання, добре відповідав тій ролі втішника, що її ще тоді, в госпіталі, вибрав для себе артист. Та й на естраді це було щось нове – як для самого виконавця, так і для слухачів. Це згодом у нього з’явиться маска чорного П’єро, до нього ніким не використана, і вона допомагала входити в образ, давала потрібний емоційний настрій, заряджала енергією та впевненістю – сумний клоун про щось завжди мріяв і намагався – правда, безнадійно, – втілити у життя свої мрії. І хай маска була комічна, як і сам образ, але й через комізм глядач бачив справжнє страждання П’єро і його неудаване благородство й симпатії до простої людини, що завжди підкупляло.

А ще тому був успіх, що артист Вертинський умів з першої своєї з’яви на сцені, з перших хвилин захопити глядача і повести за собою у свій, бодай і примарний світ. На його завдання завжди працювали й уміло виготовлені декорації, і «місячне» світло.

Як згадуватиме очевидець, «Він – Вертинський – виходив на сцену вже добре загримованим і в спеціально пошитому костюмі П’єро. В мертвотному, лимонно-ліловому світлі рампи його обличчя, що було густо напудрене, здавалося непорушною, застиглою, ба, навіть висушеною маскою. Тільки «червона рана рота» і брови, що час од часу страдницьки здригалися, якось показували, що в цій масці ще «тліє людське життя». А вже образ чорного П’єро, що з’явився значно пізніше, був іншим: мертвотно-білий грим на обличчі замінила