Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

маска-доміно, білий костюм П’єро замінило зовсім чорне вбрання, на якому яскраво виділялася біла шийна хустка. Та й за характером П’єро змінився (як і сама поезія автора): він став у своїх пісеньках іронічнішим і дошкульнішим за першого П’єро, адже на той час вже втратив наївні мрії юності і побачив, який же буденний і прозаїчний світ, і байдужий. Той світ, що оточує людину і в якому вона мусить не жити, а борсатись, аби втриматися на плаву. Але все одно, десь далеко-далеко за цією буденщиною ледь виднівся інший світ, той світ, що артист-поет назве його «бананово-лимонним Сінгапуром», світ мрій, яким ніколи не вдасться збутися, світ таємниць, які ніколи не розкриються, фантазія, яка ніколи не стане реальністю, але все це буде вабити, кликати і манити, покіль людина і живе у цьому світі. Бо якщо в її душі і у всьому її єстві, у мріях її зникне той «бананово-лимонний Сінгапур», то зникне тоді й сама людина, перетворившись із духовної сутності на придаток до чогось, на такого собі банального робота, який живе лише для того, щоб жити, і який уже давно розучився і мріяти, і прагнути до бодай і нездійсненних мрій, але тих мрій, які й роблять людину людиною.

Потім і завжди про нього писатимуть:

«Спочатку П’єро був традиційно білим, але через якийсь час Вертинський зробив його костюм чорним. З часом він відмовився і від нього, виходячи на естраду в циліндрі і чорному фраку із сліпучо-білою манишкою та в лакових черевиках. Контрастне сполучення чорного і білого надавало образу Вертинського особливу елегантність і навіть загадковість».

Мабуть, від стилістики костюма П’єро і сформувалася дивовижна гра рук артиста: кожний жест не просто доповнював слова, але сам по собі ніс самостійне навантаження. Маленькі пісні Вертинського називалися «арієтками», або «сумними пісеньками Пьеро». Тому й самого артиста спочатку називали руським П’єро.

«Поступово Вертинський виробив власний неповторний стиль виступів, заснованих на особливостях його голосу, що говорив і співав. Кожну пісню він перетворював у невелику п’єсу із закінченим сюжетом і одним-двома героями. Їхні образи лаконічні, накреслені окремими штрихами, що запам’ятовувалися.

Ще до революції до Вертинського прийшла популярність, а потім і слава.

Його пісні не просто подобались, їх запам’ятовували, передавали з уст в уста. У нього багато поклонниць, і він з легкістю зав’язує романи…» (Зб. «100 великих вокалистов». Москва: «Вече», 2003).

…І він з легкістю зав’язує романи…

У своєму «бананово-лимонному Сінгапурі».

Що нині тільки не пишуть про неї та про її інтимне життя. Хоч би оце:

«Найвідоміший роман Віри Холодної – з початкуючим поетом Олександром Вертинським».

Можна сказати й по-іншому: найвідоміший роман молодого Олександра Вертинського з Вірою Холодною.

Можна би сказати так, якби цей роман… був.

Але його не було – найвідомішого.

І водночас він… був. Той, який стане у їхньому житті найвідомішим.

Не слід забувати, що Віру протягом її короткого життя, власне, тих чотирьох років, що вона їх присвятила кінематографу, завжди оточував натовп поклонників і шанувальників.

А найвідоміший платонічний роман Віри Холодної і був з Олександром Вертинським, тоді початкуючим поетом.

Найпопулярніші свої пісні Вертинський присвятив їй, яку любив і обожнював усе своє життя.

Серед них – «Маленький креольчик», «Лиловый негр»…

Ах, где же Вы, мой маленький креольчик,

Мой смуглый принц с Антильских островов,

Мой маленький китайский колокольчик,

Капризный, как дитя, как песенка без слов?

Такой беспомощный, как дикий одуванчик,

Такой изысканный, изящный и простой,

Как пуст без Вас мой старый балаганчик,

Как бледен Ваш Пьеро, как плачет он порой!

Куда же Вы ушли, мой маленький креольчик,

Мой смуглый принц с Антильских островов,

Мой маленький китайский колокольчик,

Капризный, как дитя, как песенка без слов?…

Тоді, у Москві, 1916 року він присвятив їй і «Лилового негра». (Ліловий – кольору бузку або фіалки; світло-фіолетовий.) А ви бачили коли-небудь негра кольору бузку? Ну й вигадник ви, сміятиметься вона, але вірш їй сподобався.

Где Вы теперь? Кто Вам целует пальцы?

Куда ушел Ваш китайчонок Ли?…

Вы, кажется, потом любили португальца,

А может быть, с малайцем Вы ушли.

В последний раз я видел Вас так близко.

В пролеты улиц Вас умчал авто.

И снится мне – в притонах Сан-Франциско

Лиловый негр Вам подает манто.

Коли він стане відомим і популярним (а це, як ми знаємо, станеться незабаром, швидко) вони разом часто виступатимуть – Віра Холодна, королева кіно, і він, неймовірно популярний «руський П’єро». І багато хто дивуватиметься: і що така красуня, як Віра Холодна, королева з королев, знайшла у ньому – худому, непоказному з себе і нічим не вдатному? Але їхній танок був красномовнішим будь-яких слів. А коронним номером їхніх спільних виступів стане танго – печальне і тривожне, в ньому багато буде чогось загадкового, мрій, що не збулися, тож їхнє танго будуть називати «танго туги по тому, що не збулося»…

Ось тоді він і напише присвячений їй один зі своїх найвідоміших віршів – «Ваши пальцы пахнут ладаном».

Цей вірш був не просто присвячений кумиру, це був реквієм їхній любові. Тій любові, якої не було, і яка насправді була.

Цей вірш, цю пісню можна повторювати (як і публікувати) до безконечності.

ВАШИ ПАЛЬЦЫ

Вере Холодной

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо Вам,

Никого теперь не жаль.

И когда Весенней Вестницей

Вы пойдете в синий край.

Сам Господь по белой лестнице

Поведет Вас в светлый рай.

Тихо шепчет дьякон седенький.

За поклоном бьет поклон.

И метет бородкой реденькой

Вековую пыль с икон.

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо Вам,

Никого теперь не жаль…

Ні, що не кажіть, але це була геніальна, хоч і платонічна любов, незвичайна і єдина в своєму роді, якщо вона породила таку пісню, шедевр, рівного якому в літературі і не знайти.

Рівного немає.

А поет і артист напише його на якомусь клаптику паперу, майже нашвидкуруч, може, на коліні, коли сидітиме в помешканні Холодної і як завжди мовчки дивитиметься на свого кумира.

Вона купалася – так хтось писав про неї – в обожнюванні – це так. Любила, коли нею захоплювалися і… І коли її любили. Любила, як її… любили, але… але сама нікого не любила – окрім свого чоловіка, дітей та