Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Вона купалася в любові, але ніколи фізично не зраджувала свого чоловіка – її нудило від самої лише думки про зраду – надто чистою була. Та й кохала вона свого Володю, була зразковою господинею родини, дому свого, зразковою дружиною і доброю матір’ю. «Рабою любові» вона була – чого вже тут таїти. Але була тільки на екрані, але не в житті. Та й фантазія для неї більше важила, аніж сама реальність, і вона здебільшого жила у якомусь іншому світі, створеному її багатою уявою та мріями. Ось чому вона обожнювала платонічні романи, адже вони належать не до фізіології, а до фантазії та мрій.

І ось чому Олександр Вертинський був хоч і закоханий у неї, але закоханий безнадійно, а тому виливав свої почуття у піснях, присвячених своїй любові. Вона йому відповідала своєрідною взаємністю – тією самою платонічною, тобто, безневинною, любов’ю. Та ще танцями з ним. І в їхньому спільному танго з’являлася їхня нереалізована любов одне до одного, їхнє взаємне захоплення, що далі захоплення не рухалось, сум і печаль…

Кажуть, що її з ним зв’язував не роман, а лише можливість роману, та можливість, що – вони обоє це знали, – ніколи не стане реальністю.

Всі пісні його, написані в перші роки його праці на естраді, були присвячені їй… (Між іншим, навіть готувався фільм А. Ханжонкова «П’єро» за сценарієм самого поета, де в головних ролях мали виступати вони – Холодна і Вертинський, – але фільм з невідомих причин не був закінчений і на екрани не вийшов.)

Булат Окуджава вважав Олександра Вертинського творцем особливого жанру музикальної новели, «пісеньок Вертинського» – родоначальником авторської пісні.

Всі закохувалися у Віру Холодну – королеву екрана, але не в житті, – проте ніхто, крім Вертинського, не присвятив їй таких чарівних і незвичайних пісень і зокрема «Ваші пальці пахнуть ладаном», що взагалі здається неземною, а відтак земний поет її й не міг створити…

Вона жахнулася, коли почула у його виконанні пісню. І наполягла, аби він негайно зняв присвяту їй – негайно.

Ладан – ароматична смола, яку добувають з тропічного дерева босвелії. Її використовують для куріння під час виконання релігійних обрядів.

Також вважається, що ладаном можна викурити і нечисту силу, адже вона завжди втікає од цього запаху («тікає як чорт від ладану!»).

Але це не головне застосування ладану. Та й курили ладаном не лише у церкві, а й у хатах. Особливо обкурювали покійника, тож запах ладану і став асоціюватися із запахом смерті, присутності домовини і покійника у ній. «Дбати про ладан» – означало в старих людей готуватися до смерті.

«То виходить, мої пальці вже… вже пахнуть ладаном? – жахнулась вона, прослухавши вірш Вертинського в авторському виконанні. – І взагалі… взагалі я пахну вже смертю? – подумала вона теж із жахом. – Що він собі дозволяє, цей поет Вертинський… Який ладан?…» Колись вона маленькою носила ладанку – крихітний мішечок із ладаном, що його носять як талісман. Але коли то було…

«Ваші пальці пахнуть ладаном…»

Себто смертю… Вона ще жива і збирається ще довго-довго жити, як в Україні кажуть, ряст топтати, а він…

«Ваші пальці пахнуть ладаном…»

Себто смертю…

Може це – мороз по спині, – його лиха призвістка, віщування?

– Ні, ні! – закричала вона жахно і ледь чи не зі сльозами в очах, у які він так любив зазирати. – Не смійте так… Який ладан на моїх пальцях? Це ж ознака смерті! Ви уявляєте – смерті! А я не хочу помирати. Ви злий віщун! Не смійте згадувати про ладан і тулити до нього моє прізвище… Я забобонна… Та й слово мовлене може призвести до лиха. Своїм віршем ви можете спровокувати лихо. Негайно зніміть присвяту мені і взагалі… Взагалі будь-яку згадку, що вірш присвячено саме мені. Ви ж поет, а не якась там… якась сивіла… Віщун у штанях…

Він аж розгубився – ба, навіть злякався й трохи од неї позадкував. Знічено бурмотів:

– Що ви, що ви, Віро Василівно, я так вами захоплений. Я вас… вас кохаю. Хай і безнадійна моя любов, але я все одно кохатиму вас. Я й гадки не мав у своєму вірші віщувати вам лихо – живіть довго і щасливо – а будете ви щасливі, буду і я щасливий – од вашого щастя, од відчуття, що ви поруч мене в цьому світі… Навіть жодного натяку на смерть… Просто мені так побачився, так написався цей вірш – я ж поет, часто пишу інтуїтивно, на емоціях, почуттях. А головне, на фантазіях…

– Тоді чому мої пальці у вашому вірші пахнуть ладаном? Себто смертю?

– Ну це… це поетичний образ. Метафора. Порівняння. Зрештою, у поезії свої закони, часом нам і не підвладні.

– Можливо. Тільки я тут при чім? Ніякого ладану у вірші, мені присвяченому! Ви чуєте мене? Ніякого ладану! Тобто, у вашій поезії ладан може бути. І в цьому вірші теж, але тільки тоді, коли він не буде мені присвячений. Повірте, ваш вірш – чи пісня – мене зворушив. Захопив. Це написано на рівні Пушкіна чи Єсеніна. Ви – геній, Олександре Вертинський. Тільки ніякої асоціації пальці, що пахнуть ладаном, не повинні викликати зі мною… Ладан – це смерть! То ви пророкуєте, віщуєте у своєму вірші мою швидку кончину?

Йому й справді, коли цілував її пальці, здалося, що вони пахнуть ладаном.

А може, це й справді… віщування? Господи, прости й помилуй! Не хоче він завдати лиха коханій і дорогій йому людині, жінці, у яку безнадійно закоханий…

Але про те, що йому й справді здалося, що її пальці пахнуть ладаном, він не обмовився їй і словом – це й зовсім би її пригнітило. Ні і ні. Він подав це як випадковість, як поетичну вольність, манірність зрештою. І дав їй слово негайно ж зняти з вірша присвяту їй.

І слова свого дотримав – на ті роки, доки вона була живою…

Але подумав – теж мимовільно, – вона довго жити не буде.

Чому не буде? Та тому, підказав йому його внутрішній голос, що вона не така… «Яка – не така?» – запитав він свій внутрішній голос. «Не така, – відповів йому його внутрішній голос. Вона – інша. Ні, не інша, а – ІНША. А ІНШІ серед нас довго на живуть…»

…Но однажды сбылись те мечты сумасшедшие:

Платье было одето, фиалки цвели,

И какие-то люди, за вами пришедшие,

В катафалке на кладбище вас понесли.