Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Трагедія гетьмана Мазепи 📚 - Українською

Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

245
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Трагедія гетьмана Мазепи" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 115
Перейти на сторінку:
гріб покійного Мазепи, – запише він до щоденника. – Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду…»

У 1811 році український історик і офіцер російської армії О. І. Мартос [27] проїжджав зі своїм підрозділом через Галац, таємно відвідав могилу Мазепи. Таємно тому, що паломництво до гробу українського гетьмана офіційні царські особи вважали мало не державною зрадою чи змовою проти царської влади.

«Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за незалежність якого він боровся, – запише Мартос у своїх спогадах. – Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він загинув, сини України втратили ті святі права, які Мазепа обороняв так довго із завзяттям і любов’ю справжнього патріота. Він щез, а разом з ним щезло ім’я України й славетних козаків. Він вирізнявся великими прикметами й підтримував розвиток наук».

Це пізніше Микола Карпович Садовський (театрально-творчий псевдонім) стане тим, ким ми його і знаємо з історії – актором, режисером, діячем дожовтневого і радянського театру, письменником, а тоді…

На початку свого життєвого шляху Микола Тобілевич після закінчення реального училища та навчання у військовій школі, брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1881 рр., служив у складі 56-го Житомирського піхотного полку, що дислокувався на території колишньої Бессарабії, а тепер Молдови у м. Бендерах. Грав в аматорському гуртку при офіцерському зібранні у вільний від служби час.

Зовсім випадково солдат Микола Тобілевич потрапить до міста Галац і побуває на місці останнього спочивку українського гетьмана Івана Мазепи. Про це згодом розповість у своїх «Споминах з російсько-турецької війни 1878–1887 рр.», що будуть опубліковані друкарнею товариства «Час» у 1917 році:

«20 квітня (1877 р.) ми перейшли молдаванський кордон біля Баштажаки і через два тижні прийшли в Галац. Тут відпочивали кілька день. Блукаючи від нудьги по місті, я зайшов у галацький собор. Роздивляючись його архітектуру та убрання, я запримітив чиюсь гробничку, на яку, увійшовши, не звернув навіть уваги. Гробничка стояла одиноко, мов сирітка, праворуч як увійти в церкву. Я підійшов. Роздивляюсь. Біла, невеличка, завбільшки як скриня на колесах, гробниця з мідною дошкою зверху і навколо мідними латинськими літерами напис: «Іван Степанович Мазепа, гетьман славного низового війська Запорозького і всеї України II року Божого…» Неначе хто обухом ударив мене в чоло! Я остовпів. Коли б зненацька, серед чистого ясного дня гримнув грім і блискавка упала на землю біля моїх ніг, здається, не так би мене здивувало, як те, що я побачив. Не вірю своїм очам. Читаю знов. Так. Вірно. Він! Де фарб набрати, щоб змалювати, де слів достати, щоб з’ясувати ті почуття, які опанували тоді всю істоту! Боже мій! Боже мій! Скільки важких думок зразу налетіло і роєм обсіло мою голову!

Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе вважати рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас, дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і т. ін., а своєї дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де!.. І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя, і волю, і честь своїй рідній, бездольній країні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований.

Спасибі тобі, Карле XII, що знайшов задля безталанного вигнанця таке захисне, безпечне місце. Спи спокійно вічним сном тепер, старий батько гетьмане! Не бійся, ніхто-ніхто тут не посміє турбувати твої старечі кості. Ніхто тут не зруйнує твоєї убогої оселі, як зруйнували твій розкішний палац у Батурині. За те, що колись батько Богдан помагав молдаванам здобувати собі самостійність, вони вдячно подарували тобі, старий батьку гетьмане, клаптик земельки і тим захистили від потали твоє тіло! А поталу придумав землячок!.. Нема гірш, як зрадник свій. На тім світі великий праведний судія розсудить Петра, Івана і Павла.

І ще раз глянувши на дорогу і святу могилу, я вийшов із церкви, повний тяжких дум, які не покидали мене увесь той день. Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобути волю і самостійність. Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру?

Усім. І ляхам, і москалям, і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в неволі, в тяжкім ярмі, виставила синів своїх, недобитків, визволяти далеко вільніших за себе болгар із турецької неволі! А хто тобі допоможе скинути з своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю, як ти помагала?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх, підлітків, у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи й не було, а так собі, мовляв, – клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею Божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі нерозумні вірять байці!..

Але думи і пісні твої, що зосталися нам на споминки, свідчать про твою славу колишню, моя нене! Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація.

Вони кричать, вони квилять, вони клекочуть клекотом орлиним до щирих синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а, обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!»

Іван Степанович Мазепа був гетьманом України 22 роки, а точніше – 8081 день. І кожним з цих днів – загальне число 8081 – Україна має гордитися. Народжений в Україні 1639 року, в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви, помер у Бендерах (с. Варниця) в 1709-му, на 69 році свого невгамовно-многотрудного життя і похований у кафедральному соборі Св. Юри міста Галац у Румунії.

8 травня 2004 року на замовлення Міністерства культури і мистецтв Румунії в місті Галаці встановлено пам’ятник Івану Степановичу Мазепі – скульптор Ґеорґе Тенасе.

На відміну від пам’ятника Івану Мазепі в селі Мазепинці і в Керґонксоні (США), фігура гетьмана зображена на половину зросту. Скульптура створена так, що складається враження, ніби гетьман здіймається з кам’яного постаменту. На ньому двома мовами викарбувані слова:

«Іван Мазепа – гетьман України. 20.03.1639 – 10.10.1709».

При відкритті пам’ятника відбулося богослужіння на пам’ять Івана Мазепи в церкві Святих імператорів Костянтина й Олени.

Восени того самого року біля місця, де встановлений пам’ятник, відкрито міський парк з символічною назвою – СВОБОДА.

Погляд Івана Мазепи звернений у той бік, де знаходиться

1 ... 82 83 84 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трагедія гетьмана Мазепи"