Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Раптом телефон у моїй кишені завібрував. Я швидко дістав його, глянувши на екран.

Вікторія: «Захопила для тебе дещо особливе. Сподіваюся, ти готовий.»

Я не втримав посмішки, вдячно сховавши телефон назад до кишені.

— Хороші новини? — зацікавився брат, помітивши мій вираз обличчя.

— Можливо, — відповів я, підводячись. — Думаю, наш обід був чудовим, але мені вже час їхати.

— Ну звісно, — буркнув Ніно, також встаючи, та посміхнувся. — Коли пише майбутня дружина, друзі більше не потрібні!

— Завжди потрібні, — я потиснув їм руки. — Але вона важливіша. Як не тобі це розуміти, Ніно.

— Гаразд, їдь, поки ми не передумали, — засміявся Кірін, закотивши очі. — І… Камілло, ти заслуговуєш на це щастя.

— Дякую, брате, — відповів я щиро, затримавши його руку у своїй трохи довше, ніж зазвичай.

Кілька хвилин по тому я вже їхав додому, залишаючи за собою вузькі вулички міста. Сонце лило тепле світло на старовинні будинки. Можливо, справжнє щастя — це не щось величне, а прості миті, проведені з тими, кого любиш… І якщо Вікторія вже так легко увірвалась до цього списку, я серйозно влип…

Дорогою я справді поспішав. Повітря було наповнене запахами квітів і свіжоспеченого хліба з сусідньої пекарні. Я опустив вікна, дозволяючи теплому вітерцю проникати в салон авто. У голові крутилися думки про Вікторію. Її повідомлення було таким простим, але воно торкнулося чогось глибокого в мені. Що вона вже вигадала?

Коли я під’їхав до нашого будинку, на подвір’ї нікого не було. Мабуть, дівчата ще не повернулися. Я вимкнув двигун і залишився сидіти на мить, насолоджуючись тишею. Несподівано двері веранди прочинилися, і на порозі з’явилася Вікторія. Вона виглядала по-домашньому затишно: у легкій сукні кольору ранкового неба, з розпущеним волоссям, яке хвилями спадало на плечі.

— Ти вже вдома? — здивовано запитала вона, виходячи на подвір’я.

— Вже давно, — усміхнувся я, вийшовши з машини. — Просто милувався краєвидом.

Вікторія хмикнула й зробила кілька кроків мені назустріч. Я швидко опинився поруч, навпроти неї.

— Як минув твій день? — поцікавився я, вдивляючись у її теплі карі очі.

— Чудово.

— Знайшла «ту саму» весільну сукню? — я усміхнувся, злегка схиливши голову вбік. Дівчина також мені посміхнулась, схвально кивнувши. — Покажеш?

— А це вже потім, — вона постукала мені по плечі, ніби струшуючи звідти уявні пилинки. — Наречений не може бачити свою наречену у весільній сукні до весілля.

— І чому ж це?

— Бо весілля тоді не буде, — вона засміялась, прикриваючи долонею. Здається, її справді добряче насмішили її слова.

— То… Що ж це за сюрприз ти мені підготувала? — нарешті запитав я, грайливо піднімаючи брови. — Твій натяк у повідомленні змусив мене проїхати всі червоні світлофори.

Вікторія знову тихо засміялася, пильно стежачи за моїми очима.

— Спокійніше, Камілло. Все встигнемо.

Вона взяла мене за руку й повела до саду за будинком. І я мав би знову щось пожартувати, щось сказати, утім я просто не міг цього! Я справді ніби забув усі слова, бувши враженим її рішучістю. Там, серед тіней оливкових дерев, була розстелена велика ковдра з різними смаколиками: фрукти, сир, пляшка вина й навіть маленький торт. На ковдрі лежали м’які подушки, а поруч тихо грала музика з невеликої колонки.

— Пікнік? — здивувався я, відчуваючи, як тепло розливається в грудях.

— Так, — усміхнулася Вікторія, відпускаючи мою руку. — Ти так багато тренувався останнім часом… Я подумала, що нам обом потрібна пауза.

Я дивився на неї з ніжністю, яку вже навіть не намагався приховати.

— Ти… — я різко замовкнув, обдумуючи свої «майбутні» слова.. які точно ось-ось вирвуться з мене. — Я навіть не знаю, чим заслужив таку жінку поруч.

— Не придурюйся, Камілло, — обурливо промовила вона, закотивши очі. Але усмішка на її обличчі говорила геть про інше.

Ми сиділи під оливковими деревами, занурені в тишу, яку порушував лише легкий шепіт вітру. Пляшка вина вже була відкрита, а я ліниво крутив келих у руках, відчуваючи дивне тепло від присутності Вікторії поруч. Вона дивилася кудись у бік горизонту, а її обличчя виглядало спокійним і розслабленим.

— Це справді було зайвим, — тихо сказав я, роздивляючись нашу поляну. — Але… дякую. Справді, дякую..

Вікторія повернула голову, її губи торкнула легка усмішка.

— Ти зробив для мене значно більше, Камілло, — прошепотіла вона, і в її голосі з’явилась дивна м’якість. — Я… хотіла віддячити.

Я вже збирався сказати щось легковажне, однак її погляд зупинив мене. Вікторія була по-справжньому серйозною. Її руки потягнулись до її сумочки, дістаючи невелику оксамитову коробочку, і вона несміливо простягнула її мені.

— Це… дрібничка, — почала вона, трохи зніяковівши. — Просто хотіла, аби ти знав… що я ціную все, що ти робиш. І… ти знаєш, я вже почала працювати з Луїзою… тому це мій тобі подарунок.