Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Коли сіли  до  столу, Іван, як  старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на  покуть — домовикам.

Перехрестивши стіл  і наїдки на  ньому, сказав:

— Во ім’я  Отця, і Сина, і Святого Духа!..  Щоб усім  нам зібратися знову після походу та  відгуляти ваше,  Ждане  і Любаво, весілля! А то — як  же воно? Вже  й поминки відбули  по  Любавиному  дідусеві, і  всі  пости минули, а  ви  все того... Ждете... Вже  й сусіди  питають коли ж.

Ждан сумно усміхнувся.

— Ото  кому  нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?

Дівчина зашарілася. На   очі  її  навернулися сльози. Їй стало страшно від  однієї думки, що  Ждан не  повернеться. Де ж їй тоді  подітися? До  кого  прихилитися?

— Правда, Жданку, — промовила тихо.  — Я так  виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо  без  тебе...

В  її  останніх словах прозвучала така   болюча туга,  що Ждан аж  похолов. А  якщо він  не  повернеться? Що вона робитиме тут,  у Вербівці, серед  чужих  їй людей?

Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на  якийсь час запанувала гнітюча тиша. Потім гуртом заповзялися  біля страви.

Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то шурне Настуню ложкою під  бочок — та  аж  зареве, то  потягне кота  за  хвіст  — і той  дико заверещить на  всю  хату, то  рогачем шаргоне  під  піч,   де  в  старому решеті сиділа квочка...

— Ось   як  візьму деркача! —  гримнула на  нього мати і пацнула долонею по  спині.

Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на  дорослих  і щиро не розуміючи, чого  мама сердиться. Потім пригорнувся  до стрия.

Ждан приголубив хлопця, посадив собі  на  коліна.

— Не   треба пустувати, Жданку,  бо  почує злий баба-ага[62]  — забере тебе  в  шкіряну торбу  і повезе за  тридев’ять земель... Аж у Половеччину!

Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких  так  багато знав  стрий.

— А  хто  така Баба Яга?   —  запитав  хлопчина,  відразу переінакшивши незрозуміле йому  слово «баба-ага» на  зрозумілішу Бабу  Ягу.

— Не Баба  Яга, а баба-ага, — поправив його  Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.

— Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу  Ягу! — заблагав Жданко.

— Це не казочка, а билиця, те, що було насправді, — пояснив Ждан. — Послухай... Була  колись у мене та  у твого тата  сестриця Настя... Настуня... Така  гарна була,  розумна, метка, але  неслухняна. Все  норовила мене або  твого  тата, своїх  братиків, дубчиком хльоснути, за чуба  скубнути, кота за  хвіст  потягти чи,  як  ти,  квочку з кубла  зігнати. От  і догралася!.. Одного разу налетів на наше село  старий баба-ага, хан  половецький, з  ордою, багатьох побив, село  спалив, а мене,  твою бабусю Якилину  і  дідуся,  а  також Настуню пов’язав і потягнув у Половеччину. Ми  з дідусем утекли, і дідусь  по дорозі помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя,  твоя  тета,  і досі  десь  знемагає на чужині. Не  відпускає її баба-ага... Такий клятий!

— Баба Яга — костяна нога!  Баба Яга — костяна нога!  — вигукнув Жданко і погрозив кулачком далекому, страшному ворогові, а потім підвів оченята на  Ждана. — А ти,  стрию, убий   Бабу   Ягу,  визволь тету  Настуню! Щоб не  мучилася! Підеш? Поборешся з нею?

— Піду, Жданку, піду! Визволю сестрицю!

Догоріла лучина в челюстях печі, вечеря закінчилася — пора  на спочин. Мати зібрала посуд, Любава зав’язала його у вузол, і всі підвелися. Не  хотілося розставатися — коли-то зійдуться знову разом? Але пора...

Біля хатини, пропустивши матір  у двері, Ждан притримав  Любаву за руку.

— Солов’ї які!  — і потиснув їй гарячі пальці.

Вони  поволі  пішли  стежкою  в  леваду. Прямо  проти них, за  Сеймом, на  синьому небі   висів круглий місяць, мов   князівський  щит,  і  в  його   яскравому  промінні  на городі  було  видно кожну галузку, кожну травинку. В густих   кущах  калини  витьохкували  солов’ї,  на   плесі   скидалася  риба,  і   теплий  весняний  опар  котився  понад рікою.

Рання весна, без затяжних холодів і дощів, давно пробудила  трави й дерева. Все довкола дихало, буяло  нестримною жагою життя, насичувало повітря такими пахощами свіжого зела, що  голова йшла обертом. А від стіжка, що  залишився з зими, пахло  далеким торішнім літом.

Ждан зупинився  і  заглянув  Любаві в  очі.   У  них   плавав  місяць  в  оточенні зірок,  а  в  кутиках  блищали  сльозинки.

— Люба  моя, як  мені  важко залишати тебе  одну!

— Жданку, моє  серце в тривозі. Ниє воно, болить... Хоч би  чого-небудь не  трапилося з тобою!

Ждан знав, що  з кожним, хто йде  на війну, може  трапитися  найгірше, але  втішав дівчину:

— Не  тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не  дасть  мені  загинути.

— Що  ж це  за оберега?

— Ти,  моя  люба!  І кращої обереги я не  бажаю!

Любава заховала обличчя у нього на  грудях  і з тремтінням  у голосі прошепотіла:

— І ти,  Жданку, моя  оберега! Ти  моя  доля  і мій  світ  ясний!  А без  тебе  і світ  білий буде  мені  немилий!

Він  відчув   у себе  на  грудях  її  гаряче дихання і  своїми вустами знайшов її м’які трепетні вуста.

Їм  обом  здалося раптом, що  земля сколихнулася під  їхніми ногами, що небо  і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а  солов’ї так  розспівалисярозщебеталися, мов  весільні дружки.

Вони взялися за руки  і пішли до стіжка, а там  упали на м’яке прохолодне сіно і  забули про   все  на  світі  — і  про Кончака, і про  князя Ігоря, і про  наступний похід.  Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі  срібні та їх двоє  на всьому широкому безмежному світі.

3

В  ту саму  ніч  на  далекій Росі, де  жили чорні клобуки, відбувалася подія,  що   мала відношення  і  до  сіверських князів, і до їхніх  воїв,  і до Ждана.

Аяп,  по  уруському звичаю, поставив собі  дерев’яну хатину  і в  ній  проводив усю  зиму. Однак, як  тільки з  землі сходив сніг  і починали броститись дерева, як  тільки степ  за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун  коней, ставив юрту  і там  жив, уже  за  звичаєм своїх предків, усе літо.  Удень  його  підміняли батраки, і він  днював у Торцьку, а на ніч знову  повертався в юрту,  бо там йому легше дихалося. Та й інші  причини, про  які