Читати книгу - "Божа кара"

— А віддавала, — сміється баба Ониська ротом беззубим. — Вони в мене муштровані.

Ну й хата. Наче щодня її баба оновлює. Сяє білими стінами. Віконцями підморгує весело. А город — не знайти й бур’янини! І голова майже щодня бабу провідує:

— Поможіть, буряки постікають!

Адже в баби Ониськи й сапа найгостріша. Од неї й ланкові одхрещуються: заганяє до смерті. За нею вполоти — хіба що біжка.

А фартушки! Вся жінота носить фартушки, пошиті бабою Ониською. Бо куди тим крамничним!..

Баба Ониська теж помре у свій час. Помре лише тоді, коли до останньої крихітки роботу всю виробить.

Складе руки на грудях та й тихенько спочине.

Щоб людей не тривожити.

І летітиме баба Ониська попереду ключа журавлиного, до Господа Бога летітиме. Який прийме, утішить, зігріє — воздасть за всі роки прожиті.

Хутірський роман

I

І є в нього тракторець та ще й жінка під боком.

Ні, краще отак:

І є в нього жінка під боком та ще й тракторець.

II

До армії все це і склеїлось.

Діло молоде, гаряче, кров аж кипить у туго напнутих жилах, ну і той…

І то ж скажіть: мов і любові не було особливої, зо два рази тільки й потанцювали у клубові та разок додому провів, навіть про поцілунки-обійми не думаючи, бо назавтра ж — кроком руш! — до армії… Тож все, може, й обійшлося б тихо та мирно, дак солов’ї ж… Де вони в біса і виськались, мов із всього світу злетілися і таке над ними ушкварили, що і в старій голові замакітрилося б. Ну, а про їхні, молоді, необачні, і казати нічого.

Хвать-похвать, смик-посмик, а вже й спеклося й зварилося.

— Женюся, — пообіцяв він, щоб утішити, — як тіки вернуся із армії, так до сільради й змотаємось. Мона і завтра, дак неділя, і замкнено.

Та вона мов не дуже й журилася. Інші дівчата сльози втирали, вона ж усміхалася, махаючи хустиною вслід, і хустина ота, доки у війську служив, весь час перед очима спалахувала.

А тут іще й лист. Коротенький, сором’язливий, як перший поцілунок дівочий. «Ваню, Ваню, що ж ми наробили з тобою! Ти на край світу забився, а я впала у тяж! Що ж мені тато-мати казатимуть?»

Не вагався й хвилини: відписав, щоб родила. Хлопця чи дівчину… Ні, ліпше хлопця, татові молодому на радість… А він уже тут постарається, щоб пошвидше дали «увольнітєльну», — миттю додому змотається. Отоді разом все і обкрутять: і весілля, й хрестини.

Не витримав, капітанові — командирові роти доповів за статутом:

— Товаришу капітан, дозвольте звернутись!.. У мене буде дитина! Синаша…

— У тебе? — в капітана і щелепа геть одвалилася.

— Та не в мене… У Тані моєї.

— Х-ху! — витер лоба капітан. — Так, знаєш, і до інфаркту недовго.

Довго ж по тому кепкували із нього бійці. Цікавились, коли будуть роди. Обіцяли на пелюшки онучі пожертвувати.

Та він на те не дуже зважав. «Смійтесь, смійтесь… Осьо народить Танюша синашу, тоді й посмієтесь на кутні».

Подумки називав Таню лише Танюшею. І краявся думкою, що не зможе її захистити. Од злих наговорів, що напевно ж котяться хутором. Од рідних батька і матері, що їдять її поїдом.

Аж тут ще один лист:

«Ой Ванюньцю, що ж я наробила!..»

Аборт… Синашу закололи-зарізали…

Як ножем у серце ударила!

Писала, що перехворіла тяжко, геть кров’ю зійшла, думала, що й не виживе. Не в лікарні ж робила — в баби-шептухи, в’язальною спицею, кривава доріжка аж додому прослалася…

«Ой Іваньцю, що ж я наробила!..»

Ходив, наче громом прибитий. «От вернуся додому, впіймаю ту бабу — пополам роздеру!..»

Ну, одслужив, ну, додому приїхав, ну, виплакалась у нього на грудях: кожа та кості… «Та чи тебе на голоднім пайку тут тримали?..» Ну, до сільради розписатись сходили і весілля зіграли, Танюшиних батьків ледь не втопили, коли, п’яні, до річки на возику вивезли та в річку і перекинули, візком тим накривши. Тесть, щоправда, який горілки надудлився, закоркованою пляшкою за течією поплив, теща ж, яка, маніжачись, винце ледь пригублювала, пішла на дно каменюкою. Витягли — ледь одкачали. А в першу ж ніч утішав молоденьку дружину, що годі… годі вже побиватися, от поживуть — увесь хутір дітлашнею засиплять… Двір будуть обдзвонювати, оченятами сяяти…

День по дневі, місяць по місяцеві, рік по рокові, а Таня, худенька як трісонька, — як на ній і спідниця тримається! — так і не спромоглася вступити у тяж. І хата, і двір — пустка пусткою.

III

А теперечки уже й про тракторець.

Іван ще змалку кохався у техніці. Все металеве, що гуло, чмихало, рухалось, його заворожувало. Кинеться мати: куди дитинище завіялось? — а воно з самого ранку в бригаді у тракторній розважа трактористів. Тягне його до заліза, наче магнітом. А коли хто догадається посадити на трактора, що стоїть на ремонті, то й зовсім свято малому. Диркатиме з ранку до вечора.

Прийде додому, як чортеня, у мастилі. Тільки оченята горять.

Одшмага його мати під руку сердиту, а за день чи за два — знову в бригаді.

На тракториста і вивчився.

І в армії прослужив, не вилазячи з танка.

А повернувшись із служби — знову в бригаду, у тракторну.

— Мені вже здається, що я сплю не з чоловіком, а з трактором, — сміялась Тетяна.

Тепер уже не Таня-Танюша, а Тетяна.

Сорок років же стукнуло, де вони й узялися. А йому то й поготів.

Ну, перестройка-настройка, зліквідували колгоспи та розпаювали поле суспільне: по три гектари на брата (у голови сховані, в сейфі), а заодно і тракторна розпалася, бо й трактори, хоч і залізні, — не вічні, й Іван спершу не знав, до чого руки прикласти. А потім коло городу заходився: електронасоса доп’яв, труби проклав, кнопку натиснув — і дощ, не відрами воду тягати. З усього хутора збігались дивитися. Вітряк надумавсь поставити — електрику гнати, бо відключали раз по раз, до каганців хутір привчаючи…

А далі?

Далі що, коли душа за трактором тужить?

Мучився-мучився та й вирішив змайструвать тракторця.

Не «Білоруса» чи «ХТЗ», що у дворі й не розвернулися б, а невеличкого, похватного, яким і город зорать-заскородити, і все необхідне до двору привезти. Бо держава поки начухається отакі тракторці випускати, то на розпайованих гектарах і бороди виростуть.

Отут автора так і тягне посперечатися з вельми мудрими вченими, які твердять, що всі ідеї,