Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

       Після цих слів я чула тихі схлипування й від цього також почала плакати. Я мала брата… Я могла мати брата… брата… Хоча я ще вчора про це дізналася, але розуміння прийшло тільки зараз й воно з’їдає мене з середини… Не витримавши більше я підіймаюся та відчиняю двері. До біса цю образу, мені як ніколи потрібна мама! Вона починає підійматися, і перше, що я бачу це чорні кола під очима. Мама одразу підходить до мене та обіймає, не втримавшись я також. Вона мені потрібна! Мені потрібна моя мама! Ми обоє починаємо плакати й наші схлипи настільки сильні, що на них могли б і збігтися сусіди.

      Ми довго стояли у дверях, але потім перемістилися на моє ліжко. Мама сіла зігнувши ноги в позі лотоса, і я поклала голову на її коліна. Вона обережно почала гладити мою голову наче боялася зробити мені боляче, але мені не було боляче. Я просто хотіла відчути її. Відчути ту материнську любов, якої немала останніх 12 років…

-Мені так шкода, трояндочко,- промовила тихо матір, і змусила мене завмерти. Трояндочка… Моє дитяче прізвисько від мами, яким вона не зверталася до мене вже дуже давно.- Пробач мені за все, пробач, будь ласка…

-Мам…

-Якщо ти думаєш, що я за ці останні 12 років тобою не цікавилася, то це брехня,- продовжила навіть не звертаючи на мене уваги. Але її зізнання дуже мене здивувало. Я навіть спершу не зрозуміла, про що йде річ поки не побачила фотоальбом в її руках. Вона витягнула його з сумки, і знову сіла біля мене.

-Що це?- запитую і розумію, як по дурному прозвучало це питання.

-Це моє, а точніше це твій фотоальбом,- вона починає відкривати його і на першій сторінці я бачу її з животом. В низу під цим фото написано дату, це було за місяць до мого народження.- Я завжди зберігала все пов’язане з тобою, моя трояндочко.

     Сльози навернулися на очі, і я ледве їх стримували. Далі вона почала розповідати про: моє раннє дитинство, вагітність, Лондон. Ми плакали та сміялися. Я розглядала свої фото вже у старшому віці, і не можу повірити, що вона насправді знала про мене все… Вона знала про мою улюблену авторку, про те, що я підіймаюся завжди о шостій ранку, не люблю їсти м’ясне і надто багато іншого. Ми ще довго так сиділи поки увечері до нас не приєдналися бабуся та дідусь.

*Через місяць*

        Дивлячись на вулиці я бачу ясне сонце. Час надто вже швидко летить… Місяць, два тижні, тринадцять годин та сорок п’ять хвилин, як я не бачилася з Глібом… Моє серце розбите на малесенькі уламки, які я ніяк склеїти не можу. Боляче говорити цю правду, але все ж я кохала Гліба, і досі кохаю. Спершу була дурна ненависть, потім симпатія, далі напевно що закоханість, яка справді переросла в болюче кохання… Я визнаю, що зробила чортову помилку коли почала звинувачувати його, і я ніколи в житті не пробачу себе за це, але те, що він привселюдно поцілував її… Я не пробачу йому це… Хоча я розумію, що це все через мене, через мій надто запальний характер, який в один момент вийшов з під контролю.

-Кіра, ти чого там зависла?- голос мами відриває мене від думок, які надто часто крутяться в моїй голові. Я повертаю голову та бачу, що вона кладе на стіл тарілку з салатом та підходить до мене.- В тебе щось трапилося?

-Все гаразд, мам,- я легенько посміхаюся та обіймаю її. За цей місяць вона справді показала мені, що таке мати матір. Я наче пробачила її, але все ж той кусочок образи не забрати. Вона розуміє це й робить все можливе, щоб знищити його.

-Що ви там застигли, сідайте,- ми підіймаємо голови та бачимо, що бабуся ставить на стіл домашню картоплю, якою пробує відгодувати дідуся. Її очі блищать від сліз, коли вона бачить нас разом.

-Ну все мам, ти чого,- мама відпускає мене та йде до бабусі. За цей період вона сильно потепліла, хоча її стиль та червона помада залишилися. Коли я запитала чому вона красить губи завжди червоною помадою, то отримала болючу правду. Вона розповіла, що нею вона зафарбовує свій біль, як робила це Тіна Кароль. Коли мама розійшлася з ним, вона познайомилася з творчістю Тіни, і відтоді вона завжди фарбувала губи цим відтінком.

      Мій ноутбук починає дзвонити і я бачу, що це Віола. Я посміхаюся та починаю налаштовувати камеру на нас всіх, і вмикаю коли дідусь приєднується до нас.

-Привіт, сімейство!- викрикує сестра по той бік екрана. Вона одягнена в довгий кардиган з відкритим передом, білі вільні шорти та невеличка футболка. На голові розвалений пучок. Сестра добряче змінилася за цей місяць. Отримала фігуру мрії, про яку я досі мрію, хоча не жаліюся на свою, вона також прекрасна.

-Привіт, Ві!- вітаюся перша, потім за мною бабуся і мам, і коли черга доходить до діда він просто мовчить, що змушує змінитися в лиці Віолу. Я дивлюся на нього і не можу зрозуміти, чому він досі злиться на неї. Це ж її рішення повернутися назад, і він немає ніякого права її засуджувати.

-Як ти там, племіннице? Як Лондон?- запитує мама чим вирулює незручну тишу.

-Все просто супер, Лондон як завжди хмарний,- відповіла наливаючи собі в склянку воду.- Планувала сьогодні піти погуляти, але думаю, що це погана ідея. Краще зроблю собі якийсь десертик та ввімкну фільм.

-Це чудова ідея,- підтримую сестру. Сама зараз би не відмовилася від перегляду якогось фільму.

-Ви як? Яка погода в Україні?

-Чудова, сонечко світе сьогодні напрочуд ясно,- відповідає бабуся посміхаючись в екран.- Ти коли повертатися збираєшся?