Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

-Я ж по цьому приводу дзвоню до вас,- починає сестра сідаючи нарешті за стіл. В колишню квартиру у якій ми жили в трьох вона так і не повернулася, купила власну одразу з крутим ремонтом.- В мене є три новини, хороші чи погані ви вирішити самі.

-Ну говори вже,- починаю я насторожено. Чомусь мені здається вони будуть не дуже хороші.

-Перша, я нарешті забрала документи з українського університету,- почала і зробила паузу, щоб ми змогли переварити цю інформацію. Я спершу завмерла, а потім кивнула їй, бо розумію. Я також планую це зробити, хоча нікому про це не говорила ще.- Можна говорити другу?

-Говори вже, а то в мене таке відчуття, що вони всі погані,- промовила бабуся попиваючи воду.

-Ну як кому, буся,- відповіла сестра використовуючи її прізвисько для бабусі.- Ну гаразд, друга це те, що я поступила в крутий лондонський університет!- викрикує, і показує документи престижного університету.- Ви навіть уявити не можете, як туди важко потрапити, але я бляха це зробила! Я пройшла!

-Ти серйозно?- викрикую за нею. Я дуже за неї рада, щоб там не було, але я відчувала, що вона вступить.- Я тебе вітаю, Ві! Я дуже рада за тебе, чесно!

-Ти молодець, Віола,- усміхаючись говорить мама.

-Ти звичайно величезна молодчинка, і я дуже рада, але…- бабуся замовкає на пів речення.

-Але?

-Що це означає? Ти не збираєшся повертатися найближчим часом?- запитує бабуся. Мені навіть не потрібна відповідь, адже я знаю, що вона напевно взагалі не повернеться найближчим часом.

-Ну й по суті, це мала бути третя новина,- вона опустила очі та опустила плечі, наче скидаючи навантаження якесь.- Ця новина дається мені важко, але так. Я не збираюся повертатися в Україну взагалі.

-Як це взагалі?!- викрикує бабуся. Шок атакував нас всіх, адже я думала вона, що вона там до кінця університету.

-Ось так, ні через рік, два, три, я не збираюся повертатися,- відповідає підіймаючи очі впевнено.

-Чекай, ти залишаєшся там назавжди?- запитую не розуміючи про що мова.

-Не назавжди, я буду тут поки не закінчу університет,- відповідає.

-Ти потім сюди повернешся?- запитує мама. І ми всі та навіть дідусь з очікуванням чекаємо відповідь.

-Ні,- відрубує, і мене наче холодною водою оббілили. Все бляха було ясно із початку, вона не збирається повертатися сюди через нього…

-Як це ні? Але ти ж казала, що будеш в Лондоні поки не закінчиш університет,- починає ба, і я бачу біль в її очах.

-Після закінчення університету я збираюся переїхати у Швейцарію,- відповідає та сумно дивиться на нас. Вона серйозно зараз? Швейцарія?

-В якому сенсі? Ти навіть на день народження не приїдеш у влітку?- запитує бабуся, і сльози починають котитися по її обличчю.

-Ба, спокійно, чуєш,- її починають заспокоювати, а я досі в ступорі.- Бусь, я постараюся приїхати, але на день народження не впевнена. Все буде добре, приїдете до мене якось, ти завжди хотіла побувати в Лондоні, а потім у Швейцарію приїдете до мене.

         Сльози й розмови тривали ще доволі довго, але коли все припинилося ми почали збирати посуд. Бабуся вже більш менш заспокоїлася, а дідусь взагалі навіть слова не промовив. До мами задзвонив телефон і вона взяла трубку.

-Слухаю,- серйозним тоном починає.- А це ти Інно, привіт. Так, так звичайно,- я вловлювала тільки кусочки речень, але потім помітила, як обличчя мами напружилося, і вона сама вигнулася як струна.- Ми завтра будем.

-Щось трапилося?- запитую після того, як вона скинула дзвінок.

-Ми повинні завтра поїхати у твій університет, це доволі важливо,- серйозним тоном відповідає. Я тільки встигла кивнути головою, і коли я зрозуміла на що погодилася то завмерла. Ні тільки не це…