Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Він не «трохи пригнічений», Пате. Він хоче померти. Він хоче поїхати в «Диґнітас» і там закінчити своє кляте життя! — Я чула, як у вухах гупає кров. — І ти не можеш усе так вивертати. Це ж ти назвав Вілла калікою. Ти ж сам не вважав його загрозою. «Ідеальний бос, — казав ти. — Переживати не варто».

Він поклав теку назад на стіл.

— Ну, Лу… Тепер я переживаю.

На хвилину я затулила обличчя руками. У коридорі відчинилися пожежні двері, й на мить почувся людський гомін. Двері зачинилися, й знов запала тиша. Патрик повільно водив рукою по краю кухонних шафок. На підборідді посмикувався м’яз.

— Ти знаєш, Лу, як це? Я наче біжу, але постійно трохи відстаю від інших. Я почуваюсь як… — Він глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтися. — Я відчуваю, наче за рогом станеться щось погане, й про це знають усі, крім мене.

Він подививсь мені у вічі.

— Не думаю, що поводжусь нерозумно, але я не хочу, щоб ти їхала. Мені байдуже, чи поїдеш ти зі мною на «Вікінг», але я не хочу, щоб ти їхала в цю… цю відпустку. З ним.

— Але я…

— Ми разом майже сім років. А цього чоловіка ти знаєш п’ять місяців. П’ять місяців ти там працюєш. І якщо ти поїдеш із ним, цим ти багато чого мені скажеш про наші стосунки. Про те, як ти ставишся до нас.

— Нічого такого. Нас це ніяк не стосується, — заперечила я.

— Стосується, якщо ти їдеш, незважаючи на все, що я тобі сказав.

Маленька квартирка, здавалося, застигла. Патрик дививсь на мене з виразом, якого я ніколи раніше не бачила.

Коли я нарешті здобулась на відповідь, то прошепотіла:

— Але я йому потрібна.

Сказавши це й почувши, як слова загойдалися й помінялися місцями в повітрі, я зрозуміла, що відчула б, якби це сказали мені.

Він ковтнув, трохи похитав головою, ніби одразу не зрозумів, що я сказала. Потому опустив руку на стіл і глянув на мене.

— Хоч би що я сказав, уже нічого не зміниться, так?

Ще одна особливість Патрика. Він завжди був розумніший, ніж я думала.

— Патрику, я…

На мить він стулив повіки, а потім повернувся й вийшов з вітальні, залишивши останню порожню тарілку на буфеті.

21

Стівен

Дівчина переїхала на вихідні. Вілл нічого не сказав ні Каміллі, ні мені, й коли я зайшов у флігель у суботу вранці, досі в піжамі, переконатися, чи не потрібна Віллові якась допомога, бо Натан затримувався, то зустрів її в коридорі з мискою каші в одній руці й газетою в другій. Вона зашарілася, побачивши мене. Не розумію чому — я був у халаті, все досить пристойно. Пам’ятаю, згадав потім, що колись милі юні створіння, які прокрадалися з Віллової спальні зранку, були звичним явищем.

— Ось несу Віллові його пошту, — сказав я, розмахуючи нею.

— Він іще не прокинувся. Сказати йому?

Її рука потягнулася до грудей, закриваючись газетою. Вона була одягнена в футболку з Мінні Маус і вишиті штани на зразок тих, які носять китайські жінки в Гонконґу.

— Ні, не треба, якщо він спить. Хай відпочиває.

Коли я сказав Каміллі, думав, що вона зрадіє. Зрештою вона так злилася, коли дівчина переїхала до свого хлопця. Однак вона просто трохи здивувалась, а потім знову напружилась, напевне, уявляючи собі всі варіанти можливих і небажаних наслідків. Вона цього не казала, але я був певний, що вона не в захваті від Луїзи Кларк. Тобто останнім часом я не знав, кого б Камілла схвалила. Її налаштування «Стандартно», здавалося, застрягло на «Відхилити».

Ми так ніколи й не дізналися, що спонукало Луїзу залишитися — Вілл просто сказав: «Сімейні проблеми», одначе та мала постійно була при ділі. Коли вона не доглядала Вілла, то металася по дому, прибираючи та миючи, зі свистом неслася в турагенцію та бібліотеку. Я помітив би її будь-де в місті, бо вона просто впадала в око. Вона носила найяскравіший одяг серед тих, кого я бачив за межами тропіків, — маленькі сукні блискучих відтінків та дивне взуття.

Я б сказав Каміллі, що вона оживила цей дім. Але я більше не міг завважити при ній щось подібне.

Очевидно, Вілл дозволив дівчині використовувати його комп’ютер, але вона відмовилася на користь бібліотечних. Хтозна, може, вона боялася, що це скидатиметься на зловживання службовим становищем, а може, вона не хотіла, щоб він бачив, що вона робить.

Та хоч би там що, Вілл здавався щасливішим, коли вона була поруч. Кілька разів через відчинене вікно до мене долинали їхні розмови, і я впевнений, що чув Віллів сміх. Я говорив із Бернардом Кларком, просто щоб переконатися, що він не проти такого порядку. Він сказав, що все це трохи неоднозначно, адже вона розійшлася зі своїм бойфрендом, з яким довго зустрічалася, і все це в їхнім домі ще не вляглося. Він також завважив, що вона подала заяву на курс перепідготовлення, щоб продовжити своє навчання. Я вирішив не розповідати про це Каміллі. Не хочу, щоб вона думала, що це може значити. Вілл сказав, що Луїза цікавиться модою та подібними речами. Вона була миловида, з чудовою фігурою, але, щиро кажучи, я не був упевнений, що хтось купуватиме такі речі, які вона носила.

У понеділок увечері Луїза попрохала, щоб ми з Каміллою та Натаном прийшли у флігель. Вона виклала на стіл брошури, роздруковані графіки, страховки та інші роздруковані з інтернету матеріали. Кожен з нас отримав копії в прозорих пластикових теках. Усе було чудово організовано.

Луїза сказала, що хоче представити нам свої плани на відпустку (вона попередила Каміллу, що висвітлюватиме матеріал так, буцім це вона, Луїза, виграє з поїздки, та попри те погляд Камілли став суворим, коли дівчина детально описала все, що вона замовила).

Це була незвичайна подорож, що, здавалося, містила всі види незвичних занять, речі, які Вілл навряд чи робив до аварії. Але щоразу, коли вона щось згадувала — рафтинг, банджі-джампінг чи щось інше, — показувала Віллові матеріали, де такі самі молоді люди з різними вадами це робили, й казала:

— Якщо ти мене переконуєш спробувати всі ці речі і я збираюся це зробити, то ти повинен зробити це зі мною.

Мушу по секрету признатися, вона мене вразила. Вигадлива, бодай