Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Vita Nostra 📚 - Українською

Читати книгу - "Vita Nostra"

289
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Vita Nostra" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 111
Перейти на сторінку:
class="p1">— Я росту як поняття.

— Як що?

— Я поняття. Не людина. Ти теж, напевне, поняття. Ми всі — структуровані фрагменти інформації. І мені це, як виявилося, подобається дедалі більше. Мені цікаво бути поняттям. Я росту.

Костя змахнув крихти на підлогу.

— Про тебе Єгор запитував.

— Хто це?

— Це хлопець із першого курсу, з яким ти спала.

— І що ж він запитував про мене — в тебе?

— Не в мене. У Лізи.

— Іншим разом буде запитувати, нехай Ліза передасть йому, що я вже не людина. А тому ні з ким не можу спати. Хто бачив, щоб математична статистика трахалася з першим законом Ньютона?

— Сашко, — сказав Костя, — слухай… Ти тримайся. Тобі більше за всіх дістається. Напевне.

— Зовсім ні. — Сашка посміхнулася й відразу ж посуворішала. — Ось М’ясковському… Йому треба якось допомогти.

— У нього все-таки Попова куратор. Це трохи легше.

— Це не легше, Костю.

Він здивовано втупився в неї через стіл.

— Ти так упевнено говориш…

— Тому що знаю. Вибач, мені справді треба вчитися. Мені дуже багато задали.

Костя підвівся.

— Навіщо я приходив… У деканаті сказали, тобі дають підвищену стипендію. Як кращій студентці.

— Павленко буде в захваті.

— Так. — Костя посміхнувся. — Сашко…

— Що?

Він дивився на неї майже хвилину. Хотів щось сказати, але так і не зміг. Похитав головою, начебто просив вибачення.

— Ні, нічого… Я пішов, бувай.

Він розчинив двері і буквально ніс до носа зіштовхнувся з Фаритом Коженниковим.

Костя відступив, точніше, відлетів, ніби його штовхнули в груди.

— Привіт, — сказав Коженников-старший, уважно розглядаючи Костю на порозі й Сашку в глибині кімнати. — Ви посварилися, чи що?

Костя, не кажучи й слова, не дивлячись на батька, прослизнув повз нього в коридор. Фарит провів його поглядом. Зачинив за собою двері.

— Пробач, якщо заважаю.

Темні окуляри, цього разу опалово-димчасті, робили Сашчиного куратора схожим на лижника-екстремала. Він підійшов, перевірив на міцність клишавого стільця й сів, підібравши поли темного плаща.

— У мене немає цих грошей, — мовила Сашка. — Я їх викинула. У ліс.

Поверхом вище бухав магнітофон. За стіною бурмотів телевізор. Хтось із тупотом пробіг коридором.

— Я зістрибнула з поїзда, — сказала Сашка. — Хотіла втекти. Але в мене нічого не вийшло. Словом, грошей у мене нема.

— Я не по гроші, — сказав Коженников. — Я на них не багатію, як ти можеш здогадатися. Це лише слова, яких ніхто не вимовив і вже ніколи не вимовить.

У його окулярах відбивалося світло настільної лампи.

Сашка витерла сльози тильним боком долоні. Сльози злості й полегшення.

— Вибачте, — процідила крізь зуби.

— Це ти мені пробач. Я прийшов і позбавив тебе душевної рівноваги.

— Душевної рівноваги у мене нема вже дуже давно… Сьогодні я бачила Лілію Попову… Отож нема ніякої Лілії Попової. Це — теж ви.

Коженников гойднувся на стільці назад-вперед. Зарипіло розсохле дерево.

— Я права?

— Права, звичайно. — Коженников посміхався. — Тільки, будь ласка, ні з ким більше своїми спостереженнями не ділися. Хто я такий… що я таке, давай поговоримо потім. Коли ти станеш дорослішою.

— Якщо ви хочете знати, — сказала Сашка дуже тихо, — я про вас взагалі ні з ким не хочу говорити. Я не хочу навіть знати, хто ви… що ви таке.

— Добре. — Коженников кивнув, примружив очі. — Згоден… Тепер збирайся, ходімо.

— Куди?!

— Інститут надає тобі квартиру. Винаймає на час навчання. Недалеко, на Сакко і Ванцетті, напроти навчального корпусу. Мансарда. Гарне місце.

— Я не хочу, — сказала Сашка невпевнено.

— Та ну. Тобі ще не набрид цей сирітський затишок?

Він обвів кімнату рукою: три ліжка, з них двоє порожні, під жовтими смугастими матрацами, й одне, Сашчине, навскіс укрите полинялим напиналом, стілець, дуже облуплений, і ще один, триногий, розкрита валіза, захаращені столи, зім’яті папірці в курних кутках… Сашці стало соромно.

— Ну…

— Не марнуймо часу. Господиня чекає на нас о пів на восьму, зараз сьома. Є в тебе час завтра після занять тягатися з валізами? Нема? Ось і я так думаю. Поквапся.

* * *

— Ви були не праві щодо Кості.

Над містом Торпою височіло зоряне небо. Над дахами сходив Оріон. Тротуар і бруківка взялися кригою, навіть гілля голих лип поблискувало під ліхтарями. Сашка йшла пліч-о-пліч із Фаритом Коженниковим, тримаючи в руках поліетиленові пакети. Коженников котив валізу, маленькі колеса раз у раз втрапляли в щілини між кругляків. Тоді він підняв валізу за ручку й поніс.

— Костя єдиний зумів мені допомогти. І ви дарма… думаєте, що він слабак. Він дуже гарна, сильна, чесна людина.

— Дякую, що ти так говориш. — Коженников швидко на неї глянув.

— Я сама винна в тому, що сталося, — сказала Сашка. — Винне слово. Одне-єдине.

— Так буває. Уже хто-хто, а ми з тобою знаємо ціну словам.

Сашка посковзнулася. Коженников підхопив її під руку.

— Не падай. Тут недалечко. Тільки вулицю перейти.

Сашці здалося, що будинки на вулиці Сакко і Ванцетті зсунулися, схилилися до неї, майже стикаючись черепицею, залишили тільки вузеньку доріжку під ногами й смужку неба над головою.

— А можна, я відпрацюю за Дениса?

— Що?

— Якщо Денис не може, я відпрацюю за нього. А ви… не чіпайте його, будь ласка.

Вони проминули будівлю інституту. Майже всі вікна давно згасли — було пізно. Світився ліхтар перед входом у темний завулок, дві пляшки з-під пива вмерзли в глибоку калюжу.

— Саш, ти думаєш, я садист?

— Я про вас взагалі не думаю.

— Думаєш, я знаю. Не переживай за Дениса. Він чесно викладається — до межі. Але рано чи пізно йому доведеться зрозуміти: якщо не стрибнеш зараз «вище голови» — пиши пропало. Чим раніше він це зрозуміє, тим краще.

— Я…

— А ти не можеш йому допомогти. Ти допомогла Кості, бо любила його. І зараз любиш.

— Нічого подібного!

— Так. Тільки ви, двоє дурних цуценят, назавжди втратили своє щастя. І дарма ти кажеш, начебто в чомусь винна. Його провина — перша й головна.

— Я його не люблю. Я… з ним дружу.

— Ти за нього боїшся. Люблять не того, хто збуджує, а того, за кого страшно А цьому хлопцеві, Єгору, ти ніколи не зможеш пробачити.

Сашка зупинилася. Коженников зробив кілька кроків і озирнувся.

— Майже прийшли. Нам туди, де леви… Ти чого?

Сашка мовчала. Коженников повернувся.

— Ну, що трапилося?

— Він зрозуміє. Коли буде на другому курсі — він усе зрозуміє, — сказала Сашка переривчастим голосом.

— Звичайно, зрозуміє. Ну, пішли?

Вони мовчки проминули триповерховий особняк, складений із рожевуватої цегли, і зійшли на ґанок між двох кам’яних левів — морди їхні стерлися від частих доторків, але

1 ... 82 83 84 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Vita Nostra"